В В Срібна - Світляки на полі бою, В В Срібна

Подивившись на Максима Ян зрозумів, що для нього це не аби що.  Видихнувши, він підійшов до Макса і поклав руку йому на плече.

― Пішли до мене... Вип'ємо чаю, правда ти від нього померти можеш, але у цьому житті варто спробувати усе.

― Добре.- на лиці Максима з’явилася тепла посмішка

Вони сиділи за столом і пили завершений Яном чай. Він був дуже ароматний. По всьому будинку відчувався, дуже легкий запах квітів.

― Вибач ще раз. Ти не повинен був бачити це...

― Навіщо ти просиш вибачення? Буває. Не хвилюйся, я нікому не розкажу про те що бачив.

Ян неначе сміявся з Максима, але йому явно це подобалося.

― Тобі справді не було не приємно на це дивитися?

― Ні, якщо будеш продовжувати про це говорити, я буду відчувати себе гірше.

― Зрозумів, вибач!- після невеликої паузи він продовжив: - Ти думаєш на цей кинджал наклали магію?

― В тому то і діло, що я не розумію чому він такий.

― Тоді може випробуємо його? Можливо він легкий, але дуже крихкий.

Ян зі всієї сили ввіткнув кинджал у стіл, але тут, мабуть, варто сказати проткнув кинджалом стіл. Він прийшов навскіс. Коли вони дістали його, зрозуміли, що він не те що не зламався, а й на ньому не залишилося ні єдиної подряпини.  Він був ніби новий.

― Я вже намагався, але це нічого не дало.

― Це значить, що майстер був незвичайним. Його талант... Це дуже прекрасна робота.

― Значить у того чоловіка є гарні зв'язки, раз зміг дістати таку штуку.

― Про кого ти говориш?

― Зустрів дивного чоловіка, коли їхав до друга. У нього багато цікавих товарів, але за весь час, поки я спостерігав за ним, ніхто до нього не підходив. Отже, клієнтів у нього мало.

― Що ж, тепер треба і зробити деякі справи. Мені варто сходити до писаря. Підеш зі мною?

― Чому б і ні. Все одно нічим зайнятися.

― Дем'яне, ходи сюди, нам потрібно поговорити.

― Так, діду, щось сталося?

― Ні, не хвилюйся. Я хочу дещо розповісти про нашу родину. Я, мій дід, прадід і кожне коліно мали деякі сили. Таких як ми називали магами або охоронцями законів місячного лісу. За все моє життя у мене народилася єдина дитина, ваш батько. В поколінні лише одна людина може успадкувати силу, але тоді нічого не вийшло. Я думав, що це кінець володіння нашими силами, але помилився. Ти отримав їх і повинен нести це з гордістю.

― Діду, але як можливо, що батько не отримав сили? І це все звучить дуже безглуздо. Ніколи не чув про щось подібне.

― Не знаю, але це не фантазії. - дід протягнув руку в перед. На ній з'явився маленький вогник. Це виглядало дуже дивно, але водночас він заворожував хлопця. - Тепер віриш?

Дем'ян, стояв не розуміючи, що йому відповісти.

― Т...Так, вірю. Мабуть.

― Цю силу треба вміти контролювати. Зараз навчати тебе буду я.

― Зараз?

― Так, потім ти відправишся до місячного лісу, на навчання. Це станеться приблизно через два роки. Твоя сила почала себе показувати досить пізно. Тому навчання буде складним.

― А як же ж Ян? Я не можу його залишити!

― Не хвилюйся, ти ж зможеш його навідувати.

― Він ще малий, а якщо подумає, що я поїхав через нього?

― Не хвилюйся, я думаю він все зрозуміє. Якщо що я й батько поруч.

― Он як...

― Тренування почнемо завтра, поки спробуй все обдумати.

― Я... Тренування будуть займати велику кількість часу. Отже, він і справді може подумати, що зробив, щось не так і я не хочу його бачити.

― Дем'яне, він звичайно малий, але багато розуміє. Він тебе дуже любить і ніколи так не подумає. А поки іди відпочивай, тебе чекають важкі тренування.

― Добре

Дід постукав хлопця по плечу і пішов до хати. Дем'ян стояв думаючи, що робити далі.

Тим часом малий сидів за деревом неподалік від місця розмови. Завдяки високим кущам помітити його було майже неможливо.

Наступного дня старший вийшов із хати, ще коли було темно. Підійшовши до хати діда, він постукав.

― Хто ж так рано прийшов?- стара жінка відкрила двері - Онучку, що ж ти так рано тут робиш?

― Привіт бабусю.

― Старий! Ану йди сюди! У тебе що з сином не вийшло то ти вирішив онука замучити!?

― Дем'яне, я ж не казав приходити. Ти що тут робиш?

― Чим швидше закінчимо, тим краще.

― Як хочеш, впевнений, що не хочеш ще трішки поспати?

― Впевнений.

Дід засмучено видихнув.