Інна Турянська - Бути другом, Інна Турянська

— Я думаю якби твій таточко знав куди ти мене тягнеш, він би зі мною погодився.

— Ти інколи такий нитік, — реготнула.

— Нічого подібно, я просто хочу жити, — і собі реготнув Степан.

Чим ближче залишалося до мосту, тим ясніше Степан розумів, що не зможе це зробити. Бо похід на Говерлу це одне, але прижок з мосту - інше. Тут треба прямо таки стрімголов вниз…цього він не переживе. Важко зітхав пихтів, все сподівався, що Діна передумає, але яке там, вона уже одягала спорядження. 

— Вам не добре? — питав інструктор зблідлого Степана, одягаючи спорядження вже на нього. 

— Недобре, то ще м'яко сказано, — пирхнув Степан, — Я майже помираю, — зітхав, але ймовірно інструктор розцінив це лиш як не смішний жарт.

Коли все уже було готово Степан таки відчував себе уже вкрай недобре. Аж нудило від висоти й однієї думки про падіння.  

— Ви готові? можна починати відлік? — запитав інструктор.

Степан лиш ледь помітно кивнув.

— Один, два….

— Стоп! — крикнув чоловік. — Вибач, кохана, але я не можу. Я не можу це зробити…, — перелякано вибрався по той бік мосту. Важко дихав, нудота потрохи відступала. Але запаморочення і навіть страх смерті змусили його аж тремтіти. 

— Степанчику, тобі дійсно зле? — стривожено запитала Діна обіймаючи його за плечі. Степан помітив в її очах розчарування. Але він не міг це зробити, справді не міг.

— Так, вибач, рідна. Мені дійсно…я не можу…вибач. Хочеш сама, але…

— Ні, я хотіла це зробити у парі, — сумно підтисла губи, — Але нічого, — погладила вона його по голові, — В пріоритеті для мене твоє життя, — хихикнула жартуючи. В її очах було помітне розчарування, але вона вправно його маскувала. 

— Дякую, кохана, — видихнув пригорнувши її до себе.

— То ви не будете стрибати? — питав інструктор, — Гроші ми не повертаємо, — додав.

— Не будемо, можете пригнути замість нас, — буркнув Степан на що той лиш закотив очі.

"І бажано без тросів, щоб навіки вічні. Щоб нікому більше в голову не прийшло когось сюди тягнути!" - подумки обурювався чоловік.

Степан і сам засмутився, але відчував не може! От просто не може. Ще який інсульт ухопить і скорчить його як товариша, тоді точно поруч з дружиною не те що батьком виглядатиме, дідусем буде. 

Попри невдалий стрибок Діна тримала його руку і дійсно раділа бути нагоді з ним. Степан лиш ковзав по ній хижим поглядом, щоразу намагаючись стати ближчим.

— Дін, я не завжди гарний чоловік, і батько і…, — зупинив її Степан, але й вона його зупинила словами:

— Але ти завжди гарно любив мене, — стала ще ближче до нього дружина, — Тому люби мене, це краще ніж стрімголов з мосту, милий. 

Степану звісно десять разів повторювати не довелося. І він стрімголов мчав з Діною додому, щоб нарешті бути лише вдвох. А ні втрьох, бо ще є блохастик, але його завжди можна винести на провітрювання, але не до лісу. 

###