Герцог Фламберг - Кляті вечорниці, Герцог Фламберг

– Ти знову тут, – прошепотів Мстислав, стискаючи рукоять ножа ще міцніше. Пам’ять про той страшний вечір, коли він ледве врятувався від її кігтів, була ще свіжою. Тоді, молодий і необачний, він заблукав у лісі і натрапив на її володіння. Вона хотіла зробити з нього свою жертву, але йому вдалося втекти.

Марина, схована за спиною Мстислава, тремтіла від страху. Її обличчя поблідло, а очі широко розширилися від жаху. Вона ніколи раніше не стикалася з чимось подібним.

– Ти не став моєю здобиччю два роки тому, – промовила мавка з легким презирством, – але зараз я підготувалася. Ти не втечеш від мене цього разу.

Її голос звучав як мелодійний шепіт, але в той же час несе в собі смертельну загрозу. Мстислав зрозумів, що мавка не жартує. Вона була рішуча і готова до всього.

Він озирнувся навколо, шукаючи якусь зброю або хоч би місце, де можна сховатися. Але навколо була лише густа рослинність і високі дерева. Вони опинилися в пастці.

– Залиш її, – промовив Мстислав, намагаючись звучати впевнено, хоча його голос тремтів. – Вона нічого не знає про все це.

Мавка зневажливо посміхнулася.

– Ти думаєш, я вірю в твої брехні? – запитала вона. – Ти привів її сюди, щоб відвернути мою увагу?

Мстислав не знав, що відповісти. Він розумів, що мавка не вірить йому. Вона була занадто розумною і хитрою.

– Ти загинеш разом з нею, – промовила мавка, роблячи крок вперед.

Мстислав стиснув зуби і підняв ніж. Він був готовий битися до останнього подиху, щоб захистити Марину. Але він розумів, що шансів у нього небагато. Мавка була не простою істотою. Вона була сильнішою і швидшою за будь-яку людину.

Марина, бачачи, що відбувається, з усіх сил намагалася заспокоїтися. Вона знала, що від неї нічого не залежить. Все вирішиться в найближчі хвилини.

Тим часом мавка продовжувала повільно наближатися до них. Її очі світилися злим передчуттям. Мстислав зробив крок назустріч їй, готовий до всього.

Коли напруження досягло свого апогею, і здавалося, що бійка неминуча, в лісі пролунав гуркітливий сміх. З-за дерев вийшов чорт, його роги блищали на сонці, а хвіст виляв з такою силою, що збивав листя з гілок. Мстислав відразу впізнав його. Саме цьому чорту він кілька років тому завдав кілька солідних копняків під час випадкової зустрічі.

– Ого, кого ми тут бачимо? – проревів чорт, потираючи боки. – Мстислав, мій старий знайомий! Я бачу, ти вирішив поповнити колекцію своїх ворогів лісовою красунею.

Мавка скривилася від огиди.

– Від тебе, вонючий чорте, смердить сіркою на три версти. Іди спочатку помийся в озері, а потім уже заявляй свої права на здобич.

Чорт розсміявся ще голосніше.

– О, яка в нас горда красуня! – промовив він. – Але не забувай, хто тут справжній господар.

Мстислав стояв між ними, не знаючи, що робити. З одного боку, він не хотів мати справу з чортом, з іншого – мавка також не викликала у нього довіри.

– Слухайте, – почав він, намагаючись заспокоїти ситуацію, – може, ми всі просто підемо своїми шляхами? Я не хочу мати ні з ким з вас справ.

Чорт і мавка переглянулися.

– Ти думаєш, все так просто? – запитала мавка. – Ти вкрав у мене майбутню вечерю, і я хочу її повернути.

– А я хочу помститися за старі образи, – додав чорт. – Ти ж пам’ятаєш, як ти мене тоді підставив?

Мстислав здивувався. Він не пам’ятав, щоб підставляв чорта. Можливо, це була якась помилка.

– Я нічого не пам’ятаю про це, – сказав він. – Може, ми все-таки можемо поговорити?

– Поговорити? – розсміявся чорт. – З тобою? Ніколи!

І знову напруга в повітрі почала зростати. Здавалося, що бійка неминуча. Але раптом щось несподіване привернуло їхню увагу. З глибини лісу долинув дивний мелодійний спів. Це була стара лісова пісня, яку співали ще їхні предки.

Чорт і мавка замовкли, прислухаючись до мелодії. Їхні обличчя пом’якшилися. Повільно вони почали наближатися один до одного.

– Може, ми помирилися? – запропонувала мавка, дивлячись на чорта.

– Може, і так, – погодився чорт. – Але тільки за однієї умови.

– Якої? – запитала мавка.

– Ти віддаси мені половину свого врожаю грибів, – відповів чорт.

Мавка похитала головою.

– Ні, – сказала вона. – Але я поділюся з тобою ягодами.

– Згода, – сказав чорт.

Мстислав зітхнув з полегшенням. Здавалося, найгірше минуло. Він повернувся до Марини, яка все ще стояла, як вкопана від страху.

– Все гаразд, – прошепотів він їй. – Можемо йти.

Марина кивнула і вони разом рушили з лісу. Озирнувшись, Мстислав побачив, як чорт і мавка сміялися, збираючи гриби і ягоди. Він усміхнувся. Можливо, в цьому дивному лісі все-таки було місце для миру і злагоди.

Коли Мстислав і Марина, затамувавши подих, вийшли з лісу, на них чекала нова зустріч. На узліссі, під старим дубом, стояв лісовик – містична постать з білою бородою, яка сягала пояса. Його очі світилися мудрістю віків, а одяг був сплетений з листя та гілок.

– Ось ви і знову тут, – промовив лісовик мелодийним голосом, який нагадував шелест листя. – Я бачив ваші пригоди.

Марина почервоніла, ніби стиглий мак. Вона розуміла, що лісовик бачив все, що відбувалося в лісі. А Мстислав стояв, німий від здивування. Він не очікував такої зустрічі.

– Це я зачарував мавку і чорта, – продовжив лісовик, – щоб вони залишили вас у спокої. Ви – чудова пара.

Ці слова пролунали в лісі, немов грім серед ясного неба. Марина знову почервоніла, а Мстислав почувався незручно. Він кохав Марусю, а не Марину. Як же йому пояснити це лісовику?

– Дякую вам, – промовив він нарешті, не знаючи, що ще сказати.

Лісовик усміхнувся.

– У далекій древності я теж був людиною, молодим хлопцем, – сказав він. – І я теж кохав. Тому я розумію ваші почуття.

Мстислав здивувався. Він не очікував почути таке від лісовика.

– Але кохання – це складне почуття, – продовжив лісовик. – Іноді воно буває непередбачуваним. Головне – бути чесним перед собою і перед іншими.