Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

терзала думка: як поховали того хлопця? Як? Він справді був звідси, із цих країв, і в нього була така ж нещаслива любов, як у пісні. Максим мав підозру, що ту пісню хлопець склав сам. Яка тепер різниця? А може… Може, ця пісня й завела мене прахом на цю Слобожанщину, на батьківщину цього хлопця, може, в його рідне село, щоб я зробив те, що вже не судилося йому — повернувся додому… За нього… Господи… Господи…

Галині прекрасні очі були залиті сльозами.

— Серденько…

Максим гаряче пригорнув її до серця.

Самому було нестерпно боляче…

«Чому я не можу їй розказати?!! Чому?!!. Тому що вона мені не простить…»

ІІІ

Максим знав, що в цю ніч знову не засне. Приїжджали запорожці, чоловік із десять, казали, від самого полтавського полковника Пушкаря. Не захотів їх слухати — прогнав із двору. Ледь не дійшло до різні — вже й за шаблі хапалися. Нащо йому, Максиму, все це? Нащо все це зраднику, злочинцю і відступнику? Нащо все це чаклуну Махмеду? Життя — надто хитка річ для людини, щоб нею жертвувати, — казав колись Максиму товстий бородатий турок. Смерть або іслам — більше варіантів не було. Турок єхидно усміхався, коли таки вдалося зламати Максима. Звісно, він же не знав, що через дванадцять років буде запханий у розчинене нутро здорового кабана і похований у такому вигляді заживо. Негідна смерть для воїна Аллаха. Максим завжди прекрасно знав найпотаємніші страхи суперників, а вони — страхи — неодмінно є в кожного.

Потерті чотки — намисто — вийняті зі старої скрині, були, здавалося, зовсім безколірні під світлом молодика через шибку. Кривий турецький ніж одним помахом розітнув нитку — намисто було зібране у долоні. Відміряв потрібну довжину, порахував намистини, взяв нову нитку і почав нанизувати.

…Це сталося вперше під час дій загону яничарів, Максимового загону, на півдні України проти запорозького війська. Куля лягла Максиму прямо під серце. Він злетів із коня, покотився по траві, тримався рукою за рану — думав, усе… Та болю чомусь не відчував. Підняв погляд — над ним стояв його колишній курінний, уже посивілий дідуган.

— Ну що, Максиме, чи як там тебе зараз? Знайшов ти щастя між бусурманів, чи спокій, може знайшов, а чи смерть свою знайшов, христопродавець?!!

Максим презирливо глянув на запорожця, сплюнув убік.

— Рубай уже! Став…

— Ех… — курінний трохи з жалем дивився на жертву. — Не тебе… Батька твого, товариша-побратима бойового, шкода мені, бо вже, либонь, він усоте в могилі перевертається, усоте, мабуть, здригається у Саду Божому праведний християнин, за віру полеглий…. Усоте і втисячне, бо бачить діяння синочка єдиного. Матір твою шкода — праведну жінку, від руки бусурманина полеглої, від твоєї руки, чуєш?!! Падлюко продажна!!! На!!!

Шабля зблиснула в повітрі, і тут сталося незбагненне. Максим підняв руку від рани, щоб закритися, та крові не було. Рани теж.

Це був блискавичний кидок. Максим смикнувся вбік і вихопив з піхов одну з двох дивних своїх шаблюк. Свисть! Обезголовлене тіло курінного важко брякнулось на землю, а голова відлетіла, може, на два сажні вбік. Безрідний знову презирливо сплюнув на прощання і скочив на коня…

Намисто вже майже готове. Брошка з невеликим діамантом послужить за застібку, ось так, акуратно…

Тоді Максим не надав цьому значення. Пощастило, та й хай. Однак через п’ять років він гостював у палаці одного турецького пащі. Той приймав його гостинно, з почестями, як вірного слуху Аллаха. Був то ранок після гучної гулянки (з дівчатами, травичкою і т. д. А що, хочете сказати, мусульмани не такі люди, як ми — та зараз же! У кожної релігії є свої способи уникнути впливу релігії). Прокинувся Безрідний в обіймах симпатичної туркені із сильним головним болем. Устав, одягнувся, випив води й вийшов на балкон. Довго-довго вдивлявся кудись у далечінь. Здалося — там Україна. Довбешку забили дитячі та юнацькі спогади. Тупий і неосмислений погляд…

Гарненька турчанка, закутавшись у простирадло, вийшла до Максима. Повисла на шиї. Гладить рукою по голові.

— Тобі погано? — запитала жалібно.

Максим дивно усміхнувся й закивав головою. Тоді сильним рвучким ударом відштовхнувся від перил і полетів стрімко вниз. Здавалось, чув, як тріщать кості. Думав, закрив очі востаннє. Аж ні, відкрив, пролупався, встав. Навкруг — юрби приголомшених людей. Дивно, що нема ні болю, нічого, наче впав не на камінь з величезної висоти, а на м’яку постіль, у якій хвилину тому лежав. Тоді згадав і перший випадок, поліз рукою до серця — воно не билось.

Намисто готове, такого ні в кого немає, тільки в моєї Галинки таке буде. Ану, чи ще діє?

Намотав разок на руку. Подивився вгору. Поклав долоні на обличчя. Тоді повів тужливо впівголоса:

— Алл-ла-ах ак-бар… Алл-ла-ах ак-бар…

Буси почали випромінювати блакитне сяйво. Яскравіше і яскравіше, щоправда, з того боку, де образи на покуті, трохи тьмяно…

Максим розвернувся, направив сяйво на прядку коло печі, почав поволі здіймати руку вище. Прядка піднялась зо всім начинням у повітря. Максим стиснув руку в кулак. Прядка стукнулась об підлогу, і почулось, як тріснула одна з ніжок.

— Зараза…

Галя спить міцно — не почула. Дитинка теж.

Підійшов до цеберка з водою, опустив туди намисто. Вода засвітилась. Шептав якісь заклинання по-арабськи. Часто повторював «Галина, Гали-на…». То він заговорював буси на нового хазяїна — Галю.

Те чудодійне намисто Максим зняв разом із кистю з того самого мулли, який посвятив його в мусульмани — уже пізніше…

Галя міцно спала. Максим хоче обережно одягти подарунок їй на шию. Вона ворушить головою. Промовляє заспано:

— Максим?

— Спи, серденько, спи…

Після випадку в палаці Максим багато разів то вішався, то топився, то різав вени, горло, чого тільки не робив — усе даремно. Аж років через два дізнався про прокляття старого характерника Тараса. А ще через два не захотів більше вмирати.

ІV

Галя схотіла навчатися азбуці, і Максим у вільні хвилини заходився її вчити. Власне, то не потребувало якихось зусиль — Галя вчилась винятково швидко. Отож за якийсь тиждень вона вже перегнала й самого Максима.

— Може, підеш наймешся до сотника накази строчити або хоч у церкву співати псалми, — жартував козак.

— А може, й піду, — сміялась дівчина.

— Е ні, то я загнув. До Вишневського не йди, він, скнара, копійки платить. Іди вже до полковника.

Голосний сміх…

— Ну, чесне слово, ше не бачив на віку, шоб людина так швидко все схоплювала. У тебе в роду