Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— А як її звати?

Я мало не зізнався йому. Не знаю чому, але я встиг змінити ім’я на «Дороті» за мить до того, як вимовив його.

Зиркнувши на Джорджа, я помітив, як той стиснув губи. Доки я говорив, він ретельно вивчав моє обличчя.

— А чому ти запитуєш? — поцікавився я.

— Так, без жодних причин. Назвімо це спадковою допитливістю. Моя матір була міською пліткаркою.

Він розсміявся і ковтнув кави.

— Надовго тут затримаєшся? — зрештою запитав він.

— Важко сказати. Гадаю, не дуже надовго.

— Сподіваюся, ти добре тут проведеш час, — Джордж допив каву й поставив чашку на поручень. Тоді підвівся, випростався й додав: — Приємно було поговорити.

Спускаючись сходами, він завмер і озирнувся.

— Відчуваю, що ти далеко підеш, — сказав він. — Щасти.

— І тобі, — відповів я. — Маєш хист до слів.

— Дякую за каву. Ще побачимося.

— Так.

Він повернув за ріг і зник. Я навіть не знав, як розуміти його, а тому після кількох спроб осмислити Джорджеву поведінку здався. Коли натхнення мовчить, розум швидко стомлюється.

* * *

Я саме робив собі сандвіч, коли повернувся Білл, тому довелося зробити два. Доки я займався кулінарією, адвокат переодягнувся.

— Цього місяця я мав би відпочивати, — почав він під час перекусу, — але то був старий клієнт із нагальною справою, тож я не міг відмовити. Ти не проти після обіду прогулятися вздовж затоки на інший бік?

— Із задоволенням.

Коли ми йшли через поле, я розповів йому про візит Джорджа.

— Ні, — заперечив він. — Я не казав, що маю для нього якусь роботу.

— Інакше кажучи...

— Гадаю, він забігав побачитися з тобою. З їхньої садиби не складно було підстерегти, коли я піду.

— Хотілося б знати, що ж йому потрібно.

— Якщо це достатньо важливо, він, либонь, за слушної нагоди запитає у тебе, що хоче.

— Але час спливає, — відказав я. — Я вирішив рушати завтра вранці чи навіть сьогодні ввечері.

Під час прогулянки вздовж затоки я розповів йому про записку з минулої ночі та призначену на вечір зустріч. Також поділився своїми страхами — що я підставляю його під випадкові кулі (гіпотетичні).

— Навряд чи це серйозно, — відказав він.

— Я вже ухвалив рішення, Білле. Ненавиджу так різко все обривати, особливо коли ми давно не бачилися, але я ж не планував усієї цієї мороки. А якщо я зникну, то й неприємності також зникнуть — ти ж і сам це знаєш.

— Може, і так, але...

Ми й далі розмовляти про все це, насолоджуючись прогулянкою вздовж затоки. Зрештою, ми облишили це питання як вирішене і повернулися до марних міркувань над моїми загадками. Я повсякчас озирався, проте так і не побачив нікого позаду нас. З кущів на іншому березі долинав якийсь шум, але то могла бути тварина, стривожена нашими голосами.

Ми блукали вже понад годину, аж раптом я відчув, як хтось бере до рук мій Козир. Я закляк.

Білл зупинився і повернувся до мене.

— Що?..

Я підняв руку й відказав:

— Міжтіньовий дзвінок.

Уже за мить я відчув встановлення контакту, а також знову зауважив ворушіння в кущах на іншому боці.

— Мерліне.

До мене звертався голос Рендома. Уже за кілька секунд я побачив його за столом у бібліотеці Амбера.

— Так? — відповів я.

Зображення стало повновимірним і стабільним, неначе я дивився крізь арку в сусідню кімнату. Водночас я продовжував спостерігати за місциною навколо себе, хоча б периферійним зором. І недаремно — я побачив Джорджа Генсена, який вискочив з кущів по той бік бухти й витріщився на мене.

— Я хочу, щоб ти негайно повернувся до Амбера, — заявив Рендом. Джордж тим часом рушив уперед і вже кинувся у воду.

Рендом підняв руку і простягнув її:

— Проходь.

Коли мої обриси вже почали мерехтіти, я почув крик Джорджа:

— Зупиніться! Зачекайте! Я мушу піти з...

Я простягнув руку й схопив Білла за плече.

— Не можу лишити тебе з цим божевільним. Ходімо! — вигукнув я і стиснув іншою рукою долоню Рендома.

— Гаразд, — мовив я до короля і рушив уперед.

— Зупиніться! — кричав Джордж.

— Не верзи нісенітниць! — відповів я, і переслідувач уже не встиг схопити нічого, окрім веселки.

7

Коли ми вдвох зайшли до бібліотеки, Рендом мав шокований вигляд. Він звівся на ноги, досі лишаючись нижчим за нас, і зосереджено подивився на Білла.

— Мерліне, хто це? — запитав він.

— Твій юрист Білл Рот, — сказав я. — У минулому ти завжди вів із ним справи через посередників. Я подумав, що ти хотів би...

Білл почав опускатися на одне коліно, промовляючи «Ваша Величносте», але Рендом схопив його за плечі.

— Годі дурниць, — сказав він, — ми ж не при Дворі, — говорячи це, король потиснув Біллу руку. — Називайте мене Рендом. Я завжди хотів особисто подякувати вам за роботу над тією угодою, але ніяк не випадало нагоди. Радий зустрітися з вами.

Я ніколи не бачив, щоби Біллу бракувало слів, але тепер він просто витріщався на Рендома, на кімнату і на далеку вежу, що виднілася за вікном.

За кілька секунд він прошепотів:

— Усе справжнє...

— За тобою хтось гнався? — звернувся до мене Рендом, причісуючи рукою неслухняне коричневе волосся. — Схоже, твої останні слова там були звернені не до мене?

— У нас була дрібна халепа, — відказав я. — Насправді саме через це я і забрав з собою Білла. Розумієш, хтось намагався вбити мене і...

Рендом підняв руку.

— Деталі поки що залиш при собі. Потім вони знадобляться, але — потім. Наразі в нас і так більше проблем і горя, ніж зазвичай, і твій клопіт може бути частково пов’язаний з цим. Але мені треба хвильку перепочити.

Тільки тоді я помітив, що на його зазвичай молодому обличчі з’явилися глибокі зморшки, і усвідомив: дядько надзвичайно напружений.

— Що трапилося? — запитав я.

— Каїн мертвий. Убитий, — відповів Рендом. — Сьогодні зранку.

— Як це трапилося?

— Він був у тіні Дейґа — це віддалений порт, з яким ми ведемо торгівлю. Помандрував туди із Джерардом, щоб наново обговорити стару торгівельну угоду. Його