Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга третя, Шолохов Михайло

Проти влади виступав у караульці. Підбурювач народу і контра революції.

Відмовився здати зброю. Ненадійний.

Проти обох Мелехових та Бодовськова у примітці, не зачитаній Штокманом, було зазначено:

"Дані вороги радянської влади не приставляются, бо двоє з них у відсутності, мобілізовані в обивательські підводи, повезли до станції Боківської патрони. А Мелехов Пантелей лежить у тифі. По приїзді двоє будуть пегайно заарештовані і приставлені в округ, а третій — як тільки Зведеться на ноги".

Збори якусь мить промовчали, а потім вибухли криками:

— Неправильно!

— Брешеш! Говорили вони прйти влади!

— 3 такі подібні слід!

— В зуби їм заглядати, чи що ?

—— Наклепи на них!

о

І ПГгокман заговорив знову. Його слухали мовби й уважно, і навіть покрикували ухвально, та коли наприкінці він поставив питання про розподіл майна втікачів з білими, — відповіли мовчанкою.

— Чого ж ви води в рот набрали? — досаджуючи спитався Іван Олексійович.

Натовп покотився до виходу, як розсипаний шріт. Один З найбідніших, Сьомка, на прізвище Чавун, було нерішуча подавсь наперед, та потім одумавсь і мотнув рукавицею:

— Хазяї прийдуть, опісля очима лупай...

Штокман намагавсь умовляти, щоб не розходились, а Кошовий, мучниСто побілівши, шепнув Іванові Олексійовичу :

— Я казав — не братимуть. Це майно краще спалити тепера, ніж їм віддавати!..

ХХУ

Кошовий, задумано поляскуючи нагайкою по халяві, похнюпивши голову, помалу сходив приступками мохів-ського будинку. Біля дверей у коридорі, прямо на підлозі, лежали купою сідла. Хтось, видно, недавно приїхав: на одному із стремен ще не станула спресована підошвою вершника жовіа від гною грудка снігу; під нею ясніла калюжка води. Все це Кошовий бачив, ступаючи по вичовганій підлозі тераси. Очі його ковзали по блакитних різьблених бильцях з вищербленими ребрами, по пухнастому настилові інею, що бузковою облямівкою лежав попід стіною; мельки зиркнув він і на вікна, запотілі зсередини, мутні, як воловий пузир. Але все те, що він бавив, у сві-

домості не фіксувалось, ковзало невиразно, розпливчасто як уві сні. Жаль і ненависть до Григорія Мелехова переплели Михайлове просте серце... У передпокої ревкому густо смерділо тютюном, кінською збрудю, талим снігом. Покоївка, що одна зосталася з прислуги в домі після втечі Мохових за Дінець, топила голландську грубу. В сусідній кімнаті голосно сміялись міліціонери. "Чудно їм! Веселість Знайшли!.."—ображено подумав Кошовий, ідучи повз, і вже з досадою востаннє ляснув нагаюм по халяві, не стукаючи увійшов до наріжної кімнати.

Іван Олексійович у розхристаній ватяній теплушці сидів за письменним столом. Чорна папаха його була хвацьки зсунута набакир, а пітне обличчя — зморене й заклопотане. Поруч нього, на підвіконні, все у тій самій довгій кавалерійській шинелі, сидів Штокман. Він зустрів Кошового усмішкою, жестом запросив сісти поруч.

— Ну як, Михайле? Сідай.

Кошовий сів, розкинувши ноги. Допитливо спокійний голос Штокмана подіяв на нього витверезливо.

— Чув я від певної людини... Вчора ввечері Григорій Мелехов приїхав додому. Але я до них не заходив.

' — Що ти думаєш з цього приводу?

Штокман скручував цигарку і зрідка скоса поглядав на Івана Олексійовича, вижидаючи відповіді.

— Посадовити його до підвалу, чи як? — нерішуче спитався Іван Олексійович.

— Ти у нас голова ревкому... Дивись.

Штокман усміхнувся, ухильно знизав плечима. Умів він З таким глумом посміхнутись, що усмішка пекла не згірш від удару арапником. Спітніло в Івана Олексійовича підборіддя.

Не розтискаючи зубів, гостро сказав:

— Я — голова, так я їх обох, і Грицька і брата заарештую — і до Вешок !

— Брата Григорія Мелехова заарештовувати навряд чи З рація. За ним розпинаються Фомін. Тобі ж відомо, якої

він про нього прекрасної думки.. А Григорія взяти сьогодні, зараз же! Завтра ми його вирядимо до Вешенської, а матеріал на нього сьогодні ж пошли кінним міліціонером на ім'я голови ревтрибуналу.

— Може, ввечері забрати Григорія, а, Йосипе Довидовичу?

Штокман закашлявсь і вже після нападу, витираючи

бороду, спитав:

— Чому ввечері?

— Менше балачок.

— Ну, це, чи знанні... дурниці це!

— Михайле, візьми двох чоловіка і йди забери зараз же Грицька. Посадиш його окремо. Зрозумів?

Кошовий зліз з підвіконня, пішов, до міліціонерів. Щток-ман походив по кімнаті, човгаючи розтоптаними сивими валянками; спинившись проти столу, спитав:

— Останню партію зібраної зброї послав?

— Ні.

— Чому ?

— Не встиг вчора.

— Чому ?

— Сьогодні пошлемо.

Штокман нахмурився, але зараз же звів брови, спитав скоромовкою:

— Мелехови що здали?

Іван Олексійович, пригадуючи, зіщурив очі, посміхнувся.

— Та здали вопи акурат, дві гвинтівки й два нагани. Та, ти гадаєш це все?

— Ні?

— Ого! Знайшов дурніших за себе!

— Я теж так думав. — Штокман тонко стиснув губи. — Я б на твоєму місці після арешту влаштував у нього пильвий трус. Ти скажи між іншим комендантові. Думати ти думаєш, а крім цього й робиш треба.

Кошовий повернувсь через півгодини. Він різво біг по терасі, люто грюкав дверима і, ставши на порозі? переводячи дух, крикнув;

— Чорта з два!

— Я ак?! — швидко йдучи до нього, страшно округляючи очі, спитав Штокман. Довга шинель його збивалась під ногами, полами ляскала по валянцях.

Кошовий, чи то від тихого його голосу, чи то ще від чого, оскаженів, загорлав: "

— А ти очима не блискай!.. — І матерно вилаявся. — Кажуть, поїхав Грицько на Сінгінській, до тітки, а я тут що ж ? Ви ото де були ? Гвіздки тягали! От! Прогавили Грицька! А на мене нічого горлати! Мод діло теляче, — поїв та й у закут. А ви що думали ? — Задкуючи від Штокмана, що підходив до нього щільно, він уперся спиною в кахляну боковину печі й розсміявся. — Не напирай, Йосипе Давидовичу, не напирай, а то, їй богу, вдарю!

Штокман постояв коло нього, похрускав пальцями; дивлячись на білий Михайлів оскир, на очі його, що дивились всміхнено й віддано, процідив:

— Дорогу на Сінгін знадш?

-— Знаіо.

— Чого ж ти вернувся ? А ще кажеш, — з німцем бився.". Шляпа! — Із нарочитим презирством зіщурився.

Степ лежав, укритий блакитнявою димчастою курявою. Зза наддінського горба уставав ядерний багровий місяць. Він скупо світив, не затьмарюючи фосфоричного світла зірок.

Дорогою на Сінгін їхало шестеро вершників. Коні бігли підтюпцем. Поруч з Кошовим трясся на драгунському сідлі Штокман. Високий гнідий донець під ним ввесь час басував, приловчався вкусити вершника за коліно. Штокман з байдужим виглядом розповів якусь смішну історію, а Михась, припадаючи до луки, сміявся дитячим, заливчастим сміхом, захлинаючись та гикаючи, і все намагався Заглянути під башлик Штокманові, в його суворі сторожкі очі.

Пильний трус на Сійгінім не дай ніяких результатів.

Григорія заставили з Боківської їхати до Чернишйв-ської. Повернувся він через півтора тижні, а за два дні до його приїзду заарештували батька. Пантелей Прокопович тільки но почав ходити після тифу. Устав ще дужче посивілий, маслакуватий, як кінський кістяк. Сріблястий каракуль волосся ліз, наче побитий міллю, борода звалялась і була по краях геть уся намилена сивиною*

Міліціонер повів його, давши на збори десять хвилин. Посадили Прокоповича — перед вирядом до Вешенської — в мохінський підвал. Крім нього у підвалі, густо пропахлому ганусовими яблуками, сиділи ще дев'ять стариків та один почесний суддя.

Петро сповістив цю новину Григорієві і — не встиг ще той у ворота в'їхати — порадив:

— Ти, браток, повертай голоблі... Про тебе питали, коли приїдеш. Піди погрійся, діток подивись, а потім давай я тебе відвезу на Рибний хутір, там приховаєшся та й перечасуєш. Питатимуться, скажу — поїхав на Сінгін до тітки. У нас же сімох притулили до стінки, чув? Як би батькові така лінія не вийшла... А про тебе й балакати нічого!

Посидів Григорій у кухні з півгодини, а потім, осідлавши свого коня, вночі поскакав на Рибний. Далекий родич Мелехових, гостинний козак, сховав Григорія в прикладкові кізяків. Там він і прожив дві доби, виповзаючи із свого лігва тільки вночі.

ХХУІІ

25 лютого, на другий день після приїзду 3 Сінгіна, Кошовий вирядився до Вешенської дізнатись, коли будуть збори комосередку. Він, Іван Олексійович, Омелян, Давидко йФілька вирішили оформити свою партійну приналежність. Михась віз ІЗ собою останню партію зданої козаками

зброї, знаЙдёнйЙ у шкільному дворі кулемет *а лист Штокмана до голови окружного ревкому. По дорозі до Вешен-ської, в займищі підіймали зайців. 3а роки війни стільки розплодилось їх і так багато набрело кочових, що траплялись вони на кожному кроці. Як жовтий султан куги, так і заяче кубло. Від рипу саней схопиться сірий з білим підпузником за§ць, і, мигаючи облямованим чорною окрайкою хвостом, почне бігти цілиною. Омелян, що правив кіньми, кидав віжки, люто горлав:

— Бий! А ну, вгати його !

Михась плигав з саней, з коліна випускав услід сірій, котючій грудочці обійму, розчаровано дививсь, як кулі схоплювали круг неї біле кришиво снігу, а грудочка наддавала ходу, з розльоту оббивала з бур'яна сніжний покрив і зникала в хащах.

... У ревкомі йшла безладна метушня. Люди затурбовано бігали, під'їздили верхові нарочні, вулиці вражали малолюддям. Михась, не розуміючи причини неспокійної метушні, був здивований. Листа Штокмана заступник голови неуважно засунув до кишені. На питання, — чи буде відповідь, суворо буркнув:

— Одчепись, ну тебе к чорту! Не до вас!

На майдані сновигали карротці. Проїхала, пихкаючи димком, польова кухня. На майдані запахло яловичиною та лавровим листом.

Кошовий зайшов у ревтрибунал до знайомих хлопців покурити, спитав:

— Чого у вас метушня йде?

Йому неохоче відповів один із слідчих у місцевих справах, Громов:

— У Казанській щось неспокійно. Чи то білі прорвались, чи то козаки повстали. Вчора бій там ішов, чутки були. Телефонний зв'язок порваний.

—. Верхового кинули б туди*

Послали. Не вернувся. А нині до (уланської пішла рота. І там щось негаразд.

Ёони сиділй біля йікна, курній. За шибами гіоставногй Купецького дому, зайнятого трибуналом, порошив сніжок.

Постріли німо заляскали десь за станицею, біля сосон у напрямку на Чорну. Михась побілів, випустив цигарку, всі, хто був у будинку, кинулись надвір. Постріли гриміли вже повнозвучно й важко.