Едуард Фікер - Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер

— Так.

— А я вважав, що він придумає щось більш дотепне…

— Це теж дотепно, — каже Карличек.

І він має рацію. Мене аж трясе од безсилої люті.

— Значить, погано стежили за ним!

— Стежили добре, та не вгледіли… Клятий, ковтнув смертельну дозу морфію. Очевидячки, перед сном. Коли вранці зайшли до нього, Криштоф був мертвий.

— Уже що-небудь робили?

— Ні, чекають на вас. Перш за все треба з'ясувати, де він дістав морфій.

— А в його ліках морфію не було?

— Ні, не було. Внизу чекає машина. Може, поїдемо?

— Гаразд.

— Кого ще візьмете з собою?

— Вас і Гонзика.

Ян Тужима, як завжди, поблизу. Не встиг я зробити й кроку, як він влетів до кабінету.

— Ранковий бюлетень ще не передали, — доповідає він.

— Тоді їдьмо за ним самі.

Через хвилину ми вже в дорозі. Прошу водія їхати якнайшвидше. Він знає свою справу — жене так, що на нас озираються перехожі. Коли виїжджаємо за місто, машина буквально летить у повітрі.

Ми мовчимо. Криштоф таки перехитрив нас.

Вахтер моментально одчиняє ворота. Видно, його попередили про наш приїзд. Ідемо по лікарняному парку. Тут повно хворих. Одні гуляють, інші сидять на лавах. Усіх вабить до себе красуня-весна.

Чи відомо їм про самогубство? Мабуть, ще ні. Я показую, куди їхати. Зупиняємось біля хірургічного корпусу, де стоять санітарні машини. Водій ставить машину в ряд, щоб не перешкоджати іншим.

Заходимо у вестибюль. Тут вже чекає начальник окружного відділення МВС з двома оперативниками. Вони тихо розмовляють з головним хірургом.

Кидаємо кілька слів на ходу. Неподалік вже гуртуються хворі, яких здивувала наша поява.

Перед палатою Криштофа сидить сестра-жалібниця. Вона нагадує вартового, який завмер на своєму посту. Помітивши нас, устає. Хоче мені якось пояснити те, що трапилось. Я лише ввічливо киваю в її бік.

Мертвий лежить у ліжку. Очі заплющені. Тіло запнуте простирадлом. Ми незрушно дивимось на нього. Мені чомусь, навіть не віриться, що Криштоф мертвий. Все, що він міг розповісти, вмерло разом із ним.

Я ледве видушую з себе:

— Хто перший помітив, що він мертвий?

— Я, — каже сестра. — Одразу ж доповіла головному хірургові.

Він стоїть поряд зі мною.

— Усе свідчить про те, що він отруївся.

— Морфій?

— Так.

— А де він міг дістати його?

— Не знаю, — знизує плечима. — Ми навіть не вживали його під час операції. А те, що давали йому, було зовсім не шкідливе.

Головний хірург вказує на тумбочку Там досі лежить тюбик, що його я бачив під час першого візиту.

— Хто востаннє бачив його живим?

— Санітарка, — каже сестра. — Я змінила її опівночі.

— Як мені поговорити з нею?

Сестра виходить. За якусь мить приводить санітарку.

— Хворий чудово почував себе, — каже вона.

— Ви можете негайно зробити розтин? — питаю я головного хірурга.

— Якщо потрібно, — киває він і дає вказівку своїм підлеглим.

— Ми почекаємо наслідків.

Виходимо на сходи. Там легше дихається. Мене чомусь переслідує думка, що все це сталося не через відчай хворого, а навпаки, його смерть комусь дуже вигідна і потрібна. Питаю головного хірурга, чи може безслідно зникнути морфій у стінах лікарні. Він категорично заперечує. Я пропоную негайно зробити перевірку.

Повз нас проходять санітари з носилками.

— Дайте розпорядження, щоб уся білизна мертвого залишилася в палаті, — кажу я головному.

— Як хочете, — байдуже кидає він.

Санітари заходять до палати. За кілька хвилин вони виносять тіло Криштофа, накрите простирадлом. Так він назавжди щезає з моїх очей.

Один з оперативників зостається біля палати. Я наказую нікого без дозволу не впускати туди. Ми йдемо до кабінету головного хірурга. Тут я ще раз запитую санітарку:

— Ви бачили, як він вживав свої таблетки?

— Не бачила, але він завжди робив це перед сном.

— Це ще не доказ, що він їх уживав, — кажу я. — Можна підрахувати, скільки таблеток залишилось у тюбику?

— Звичайно!

— Тоді зробіть це.

Сестра-жалібниця і санітарка виходять.

Я ніяк не можу вгамувати роздратування. Отак берегти Криштофа і не передбачити все до кінця. Карличек мав рацію. Хоч, правда, ще невідомо, в чиїй голові виник подібний задум — в Криштофовій чи в чиїйсь іншій. Морфій потрапив сюди не сам.

Питаю:

— Уважно обдивились речі Криштофа?

— Авжеж.

— Можливо, щоб він ховав десь морфій?

— Ні, неможливо. Адже його привезли сюди непритомного.

— Як же тоді він потрапив до нього? Може, хто непомітно приніс?

— Коли?

— Чекайте, а ми забули про вузлик з білизною, що його передали йому з дому!

Всі здивовано застигли, а я тим часом звертаюсь до головного хірурга:

— Можна виявити рештки морфію в кишені чи в носовичку?

Він знизує плечима.

— Всяке буває. Проте це дуже важко. Адже морфій — кристалічна сіль. Його можна спресувати, можна покласти в коробочку або в пакетик…

— Коли будете оглядати палату, — наказую я, — зверніть увагу на вінця склянки. Білизну й інші речі піддайте лабораторному обстеженню.

— У нас немає для цього необхідних умов.

— Тоді одвеземо до Праги.

Повертаються сестра з санітаркою. У тюбику залишилося чотири таблетки. Значить, Криштоф акуратно вживав ліки.

Я ніяк не можу дочекатись наслідків розтину. По-перше, я цілком певний, що морфій хтось передав Криштофові. Підозрюю двох — його господиню