Фред Унгер - Червоне доміно

Нарешті машина загальмувала.

— Приїхали, — сказав шофер і увімкнув світло. — Це ж та вулиця, яка вам потрібна?

Я притулила носа до вікна. Надворі було темно, хоч в око стрель. Жодного ліхтаря, жодного вогника. У темряві не можна було навіть розглядіти будинків. Лише якісь невиразні, розпливчасті обриси кущів і дерев.

— Все в порядку, — сказав Міхаель. — Скільки там набігло?

— Дев'ять п'ятдесят.

— Ось, маєте. Здачі не треба.

— Щиро дякую.

Грюкнули дверцята. Заревів мотор. Машина рушила, і скоро вогник її стоп-сигналу зник у темряві вулиці.

— Послухай-но, — мовила я до Міхаеля. — Що ти, власне, собі думав?

— Коли?

— Сам знаєш.

Він дивився повз мене і, видно, почував себе досить ніяково. Відповіді я не почула.

— Будь ласка, не роби цього надалі, — сказала я. — Я просто надто поважаю себе для цього. Шукай собі іншу, а мені дай спокій. Ясно?

— Ти завжди така вразлива?

— В цьому пункті — завжди.

— Шкода. Бо ти таки справді подобаєшся мені, Іветто.

Я зрозуміла, що на цей раз він сказав правду. Але що це могло змінити? Все, що я могла почувати до нього, це, в кращому разі, співчуття. І нічого більше. А крім того…

— Ні, — сказала я. — Викинь це собі з голови. З цього нічого не вийде. Ніколи.

— Чому?

Спершу я завагалась. Але потім сказала йому те, що мала право сказати.

— Невже ти й досі не зрозумів, що ти спізнився?

Міхаель пильно глянув на мене.

Він не зрозумів мене.

— Ти не хочеш уже йти на завод? — спитала я після короткої паузи.

— Хочу, — відповів він. — Але…

— Ні. Облишмо тепер цю тему. Де ми зараз?

— Не маю уявлення.

Я спробувала розглядіти щось у темряві, але могла сяк-так розрізнити лише ті ж самі неясні обриси дерев і кущів. Найближчий вогник блимав ген удалині.

— Чарівна вулиця! — зауважив він.

— Цілком згодна. Але ж ти сам її вибрав.

— Я? Ти ж сказала…

— Я сказала, що краще нам взагалі лишатися в готелі.

— Гаразд. Але коли ми розглядали план міста… — Він не договорив І невдоволено похитав головою. — Чого, власне, ми весь час сваримося?

— І я себе питаю про це. Ходімо, повернемося до готелю.

— Оце придумала! Тепер, коли таксі поїхало. А ти взагалі знаєш, у який нам бік іти?

— Ні.

— Я теж.

— Он там вогні. Бачиш?

— Гм. Можливо, це завод.

— І так багато світла?

— А чом би й ні? Гайда, ходімо. Тут ми так чи інакше не можемо лишатися.

Ми рушили.

Мабуть, хвилин з десять ми йшли навмання, спотикаючись на вибоїстій бруківці. У мене було таке відчуття, наче цій темній глухій вулиці ніколи не буде кінця-краю. Та нарешті, коли минула, здається, ціла вічність, вулиця зробила поворот, чагарник ніби розступився, і ми опинилися на алеї, що вела прямісінько до яскраво освітленої заводської брами.

— Завод. Ти мав рацію.

— І, здається, навіть досить великий індустріальний комплекс.

— Чи ми…

— Он там! Глянь-но! — його вказівний палець показував ліворуч, де за деревами губилися у присмерку цехи заводу. — Бачиш?

Поміж цехами здіймалася у нічне небо яскраво освітлена багатьма прожекторами ажурна ферма підйомного крана. Тьмяно поблискували шибки кабіни, що темніла в цьому сріблястому плетиві високо над землею.

— Невже це той самий?

— Напевно, він. Он бачиш дві стріли?

Так, він не помилявся. Це був той самий кран, макет якого показував нам Фабріціус. Та на макеті він здавався неефектним і грубим. Тим більше враження справив він на мене тепер, дарма що ми могли бачити його лише здалека.

— Ну, от, — сказала я, — тепер ти побачив його і ходімо звідси.

— Куди?

— До готелю.

Він висмикнув руку.

— Ні. Спершу я хочу розглянути його зблизька.

— Ти збожеволів!

— Сьогодні я вже чув це від тебе. Ти повторюєшся.

— Ти ж бачиш, що все тут освітлено, як удень. Ти не зможеш навіть підійти до муру. Міхаеле!

Але Міхаель уже не слухав мене. Він побіг через вулицю і зник на другому її боці в темряві чагарника. Зашелестіло листя, тріснула гілка, потім усе стихло. Я стояла одна на вулиці й мерзла.

Тільки цього ще бракувало!

Мені просто не лишалося ніякого іншого вибору. Коли я хочу перешкодити йому зробити якусь дурницю, яка могла б остаточно зруйнувати наші плани, то мушу йти за ним. Але я твердо вирішила сказати йому все, що думаю, про його штуки тільки тоді, коли ми знову будемо в готелі. В готелі! В ту хвилину ніщо не давало нам надії на щасливе повернення туди.

Гілки били мене по обличчю, коли я дерлася крізь кущі.

Я майже нічого не бачила перед собою. І де він подівся, цей Міхаель? Я була страшенно люта на нього. Адже замість того, щоб спотикатися зараз отут, навпомацки пробираючись крізь чагарник і уникаючи підступних гілок, я могла б спокійнісінько лежати в своєму ліжкові й спати.

— Міхаель! — шепотіла я. — Міхаель!

Здається, он там щось озвалося?

Я прислухалась.

Ні, це лиш вітер шелестить листям.

Я притулилася спиною до стовбура дерева і спробувала зорієнтуватися. Якби ж то я мала хоч найменше уявлення, де я зараз! Тепер світилося ліворуч від мене, отже, там мав бути завод. Навскоси від мене