Курт Герварт Балль - Атомний вогонь над океаном

хвороби, але він не завжди дає добрі наслідки. Все залежить від стадії захворювання і ступені ураження променями. Хворого добре харчують і дають йому цілковитий спокій. Лікують тонізуючими медикаментами і нескінченними переливаннями крові. Свіжа кров поступово виполіскує з тіла променеві речовини. Намагання вилікувати його, Хріса, — дуже важкий і копіткий експеримент, так само, як і спроба винайти і розробити безперервний процес вільного від нейтронів сполучення ядер. У кількох випадках уже пощастило врятувати людей, уражених променевою хворобою. Успіх давав право з незламною вірою займатися іншими випадками, аби тільки в пацієнтів вистачило терпіння. А в Хріса Брауна терпіння вистачить. Хіба ж міг би він, не маючи терпіння, ставити у своїй лабораторії сотні, тисячі, десятки тисяч експериментів? Хіба Стефсон не навчив його мужності? Та й Барн приїхав сюди! Хрісу дуже хотілося видужати.

В довгому коридорі почулися кроки. Хтось прийшов. Браун повільно обернувся і побачив Тедда О'Брайєна. З того дня, коли стався вибух у корпусі 37, шофер лежав у клініці. Тедд і Адамс відвезли тоді Брауна в санаторій, але й самі теж зазнали опромінення. Тепер О'Брайєн уже одужав. Через два дні його і Адамса мали виписати.

— Ну, Тедд, — сказав Браун, подаючи йому руку, — ви раді, що післязавтра зможете знову сісти на свій електрокар?

— Звичайно… — пробурмотів шофер. — Я б ще більше радів, якби міг забрати з собою і вас. Тут, у цій норі, занадто добре для звичайного смертного — відчуваєш легкий присмак раю. Для нашого брата краще сидіти на електрокарі: тоді хоч забуваєш, який чудовий світ!

— Колись буде інакше, Тедд.

— Для нас? — скривився О'Брайєн. — Якби ми кожного дня не вибивалися з сил, щоб прожити, то вже давно здохли б. Оцей санаторій — просто кусень торту.

Якось же мусить ПЕК показати, що вона піклується про робітників. Таких людей, як ви, містер Браун, дуже мало. Шоферів народжується більше, ніж учених.

— Я теж не народився вченим, Тедд.

— Проте у вашого батька були гроші, щоб дати вам освіту.

— Адже ваш син теж учиться.

— Це правда, але за ваші гроші, містер Браун. Усе вирішують гроші, гаманець, байдуже чиї — власні чи чужі. Ми з дружиною добре знаємо, чим завдячуємо вам…

— Облишмо, — сказав Браун. — Мені приємно, що я можу вам допомогти.

Браун трохи підвівся: він помітив, що з-за повороту вийшов Барн Кальман. Хріс простягнув йому назустріч руки і гукнув:

— Алло, Барн! Так рано, а ти вже на ногах.

— Давня звичка, Хріс. Доброго ранку! — Кальман привітався і підсунув до себе шезлонг.

Тедд О'Брайєн хотів піти, але Хріс затримав його і відрекомендував:

— Це Тедд О'Брайєн, Барн, чи не найкращий шофер в Мехіко-Занді.

Барн привітався з Теддом. Потім випростався на шезлонгу і промовив:

— Тут непогано, можна витримати.

— Коли людина здорова.

— У тебе сьогодні значно кращий вигляд, ніж тоді в лабораторії, Хріс. Я не перебільшую.

— Лікарі кажуть те саме, — відповів Браун, обмацуючи своє тіло. — Та я і сам почуваю себе бадьоріше.

Тедд О'Брайєн розсміявся, йому хотілося сказати Брауну щось приємне, але він зауважив, як завжди, грубувато:

— Тридцять чотири роки — не такий вік, щоб покидати цей світ, містер Браун. Правда, в ньому не скрізь добре, але вам ще є чим займатися. Правда ж?

— Я теж так думаю, — кивнув Хріс головою. — Може, мені й пощастить здійснити задум. Як справи в лабораторії, Барн? Посуваються потроху?

— Я вже втягнувся в роботу, і Стефсон мною задоволений. — Він роздумував, чи слід розповідати другові про реорганізацію в атомному місті, йому хотілося поговорити з Хрісом і про Біт. Ці дві теми найбільше цікавили Барна, і він тільки чекав, коли піде шофер, щоб почати розмову.

На якусь секунду Хріс міцно стулив губи: його тіло пронизав колючий біль. Хворий витягнув худі руки, і з-під рукавів показалася помережана синіми жилами жовтувата шкіра, напнута прямо на кості без будь-якого шару м'яса.

— Ми давні друзі з Барном Кальманом, Тедд, — сказав Браун. — Разом училися, ходили в один клуб. Ми тоді не були такими тихими хлопцями, як тепер, — розсміявся він. — У нас була весела компанія. Приємно згадати. Ми не замислюючись пірнали в глибини життя.

— А тут ви все завертаєте не туди, — спокійно промовив Тедд О'Брайєн. — Пробачте, містер Браун, але це справді так. Взяти хоча б пригоду в лабораторії, потім випадок з трубою реактора, на яку ви тоді вилізли. Хіба це було потрібно?

— Ти вже мені натякав на якусь пригоду, Хріс. Розкажи, що тут скоїлося. — Барн поклав руку на кулак свого друга і тільки силою примусив себе не відсмикнути її: яка ж у Брауна холодна й кістлява рука!

— Знаєш, Барн, — відповів Хріс, — я мріяв про славу вченого. Хотів довести, що можу зробити щось корисне для людства. Я знаю, сьогодні це звучить патетично, але людству таки загрожує радіоактивне проміння, і треба знайти вихід! Мені двічі не пощастило. Спочатку розбилася ампула з радіоактивним соляним розчином. Рідина була під високим тиском і тому розбризкалася по всій кімнаті. Як вона проникла крізь захисний одяг у моє тіло, для мене і досі лишається загадкою. В усякому разі, моє тіло вкрилося пухирями, і я почав гнити. Лікарі вже відмовилися мене лікувати. Але медики помилились, я виявився сильнішим, ніж вони гадали.

— І саме тому, містер Браун, ви полізли на реактор, — сказав Тедд, багатозначно хитаючи головою.

— Не тому, Тедд, але хтось же мусив це зробити.

— Я вас тоді привіз сюди із швидкістю пожежної машини.

— Справа в тому, що наш старий реактор десь пробило, — сказав Браун. — Уранові стрижні були погано збагачені ураном 235 і складалися переважно з урану 238, а головне — їх давно не піддавали регенерації. Для цього ніколи не вистачає часу. Така історія може і сьогодні трапитися з швидкісним натрієвим інкубаторним реактором… Тоді внутрішня частина старого реактора розжарилася до червоного кольору. Пізніше виявилося, що канали, по яких