Ганна Хома - Провина

Коли довго живеш сам, то одного чудового вечора виявляється, що в тебе не виробилася корисна звичка прикривати рукою слухавку чи зачиняти двері під час секретних розмов.

Ну от, зараз почнеться допит, треба щось терміново вигадати…

Марія дивилася на чоловіка й не впізнавала його. Вона ніколи б не подумала, що він уміє розмовляти з таким їдким сарказмом, що здатен так чітко й рішуче давати вказівки, вона неначе наштовхнулася на прихований усередині нього стержень, зовсім не помітний у повсякденності. І те, що він подумав глянувши на неї, зрозуміти було неважко.

— Вибач, що я підслухала.

— Це було досить легко зробити.

Він знову сів у фотель, у якому просидів увесь вечір. Його друг спав учора в іншому фотелі, — таке враження, ніби вони поділили місця під сонцем.

— Я зараз.

Його жінка миттю згинула з-перед очей.

А час ішов. Приїдуть — не приїдуть. Надвоє бабка ворожила: або вмру, або буду жила.

— Ось.

Вона з’явилася так само раптово й нечутно, поклала перед ним пачку грошей, перев’язаних гумкою, і відрапортувала.

— Тут було всього дві тисячі в доларах і сімсот у гривнях. Я витратила сто тридцять ві…

— Стоп, — Влад підняв руки, — не так швидко: я не банкір.

— Це гроші з весілля.

— Бачу. Ти могла б сісти? — роздратовано кинув він, вкотре пересвідчуючись, що пачка «Мальборо» порожня.

Вона сіла на диванчик, хоча до вільного фотелю було ближче.

Знову його вовкулака чіплявся до дрібниць!

— І я не податківець, щоб мені складали список доходів і видатків.

Зосереджено торкнулася чола.

— Я так… звикла.

— Зараз сюди приїдуть двоє… гм… шантажистів, — вирвалось у нього проти волі.

«Партизанами нам, куме, вочевидь не бути».

Чорні очі уважно зупинилися на ньому і вже не квапилися ховатись. Заведіть собі персональних шантажистів — і увага жінки вам гарантована.

— Я правильно зрозуміла: вони хочуть три тисячі?

Отже, вона, значить, все зрозуміла. Чудово! А він саме зібрався нічого не пояснювати. Пожартував, мовляв…

— Гроші я маю: усе збираюся купити нову машину, і ніяк не зберуся. Але, думаю, тисячі їм буде аж забагато.

— Шантажисти не зупиняються на досягнутому.

— Я теж дивлюся американські фільми і в курсі, хто такі шантажисти і з чим їх їдять…

— Ти стикався хоча із одним?

Вона щось не про те питала. Та ще й усміхалася при цьому. Хіба нормальна жінка не повинна засипати його запитаннями на кшталт: та ти що, а хто, а за що, а що ти знову накоїв, скотино, а де ти гроші збираєшся взяти, бо я з весілля вже всі витратила? Хіба не повинна сплескувати в долоні і йойкати раз за разом: я так і знала, що твоя поведінка до добра не доведе! — і бігти обдзвонювати всіх своїх подружок: ти уявляєш, що сталося?.. Цікаво, чи шантажисти хоч уявляють, яку посмішку викликали у його дружини?

— Ну, поки що не стикався…

— Ти збираєшся торгуватись?

— Я не збираюсь торгуватись. Я збираюся віддати їм цю тисячу і… все.

— Це добре.

Що для неї добре? І чому вона не запитає про головне?

— У будь-якому разі ініціатива залишиться за мною.

— Вільний простір…

— Що?

— Ти маєш на увазі вільний простір, яким у жодному разі не можна поступатися. Хоч би що сталося.

Щось не про те говорила, а час минав.

— Можна й так сказати… Мене звинуватили у зґвалтуванні.

Не треба було говорити, але він не міг стриматися, слова пхалися на поверхню, кортіло спробувати їх на слух, а ще дужче кортіло перевірити її реакцію, бо ламати двері у власному домі якось не випадало.

Вона стисла кулаки, щосили втискаючи їх у диван, і… поблідла, чи що? Не розумівся він на всіх цих тонкощах жіночої натури.

— У згвалтуванні неповнолітньої.

Хотів добити — себе чи її?

— Ти…

Ну ж бо!

— … впевнений, що треба платити?

Не про те питала, не про те. А чи робив ти це, Бармак, — ось про що мала б запитати.

— Мушу платити. У них є докази.

Кивнула головою, немов погоджуючись. Із чим погоджувалася, що про нього зараз думала?.. А часу майже не лишалось.

— Ці докази вагомі? Я маю на увазі… засудити за ними можуть?

— Ну, аналізу ДНК вони не мають. Але… є стаття про розбещення неповнолітніх… не знаю, я не юрист.

У двері подзвонили.

Вона швидко глянула на нього, він заперечливо хитнув головою і встав. Жінка залишилася чекати у вітальні, і він був певен, що не побіжить за ним, не втрутиться, не сплутає йому карти… ця певність додавала йому відваги.

За дверима не ховався вовкулака, але відчуття було таке саме, як у сні.

— Вони у вас? — дідуля аж горів нетерплячкою, крутився на сходах, мов дзига, стріляючи поглядом навсебіч, зате бабуля стояла твердо, як скеля, міцненька, непохитна… стояла і тримала за лікоть свою онуку.

— А фотокартки, висновки лікаря?

— Ось, — він крадькома висунув із-під поли піджака великий конверт. — Але спочатку… — він простяг руку.