Владислав Крапівін - Тінь Каравели

зовсім як снігур — усі груди червоні. Та Вова Вершинін, чванько й хвалько, помітив на моїй кишені іноземне клеймо і продекламував: Один американець Засунув в ніздрю палець І вже думає-ходить. Що патефон заводить.

Пхе! Я знав про цього американця рядки дошкульніші. Міг би відповісти цьому типові, якби захотів. А тут за мене заступився Бипа.

— Бовдур, — сказав він Вершиніну. — Чого причепився до людини? Адже він не сам собі шиє. Що мати дістала, те й носить.

Від такої несподіваної і серйозної підтримки у мене навіть в носі защипало. Але, звичайно, я виду не показав. Назвав Вову мавпою і пішов на місце, тому що вже дзеленчав дзвоник.

Сидів я поруч з Вікою Малєєвою. Ми ніколи не заважали одне одному. Вона хоча й дівчина, проте не прискіпувалась і не ябедничала, коли я малював у підручниках або читав на арифметиці книжку.

І цього дня вона не заважала мені. А я мріяв. Про самокат мріяв, про Майку. Про те, як прокатаю її, може, на своєму «Олені» по асфальту, коли його змайструю. Майка стоятиме попереду мене, і ми помчимо по довгому спуску на Пристанській вулиці, і вітер полетить назустріч, і Майчине волосся лоскотатиме мені щоки…

Але мрії мріями, а сувора дійсність в особі Антоніни Петрівни загрозливо насувалася на мене. Антоніна Петрівна зажадала дізнатися, чому я блаженно посміхаюся, кліпаю очима і не розв'язую задані приклади. Чи, може, я хочу дістати двійку і залишитися на другий рік? Чи я забув, що з арифметикою у мене справи не блискучі?

Я зітхнув, повертаючись у похмурий світ чорнильних ляпок і прикладів з дужками. До канікул залишалося менше тижня, і ні про який «другий рік» тепер не могло бути й мови, хоч завалися двійками. Всі це розуміли. Та що вдієш? Я поліз у сумку за ненависним задачником.

— Ух який чистий! — пошепки здивувалася Малєєва. — Новий купили? Навіщо тепер новий?

— Обгортку зідрав, — пояснив я. І одразу ж з цілковитою чіткістю згадав підшипник, загорнутий в газетну обкладинку від задачника. Старий газетний папір з ляпками, намальованим чорнилом лицарем і моїм прізвищем.

З прізвищем… Ой-йой-йой! Який же я дурень? Адже там навіть школа і клас написані, а не тільки ім'я! І якщо хтось знайде підшипник і довідається, що він крадений, одразу мені кінець.

Марно я заспокоював себе думками, що хазяїн підшипника, найімовірніше, і не помітив пропажі, а коли й помітив, то, звісно, плюнув і забув. Не піде ж він у міліцію заявляти про такий дріб'язок! І не буде ж міліція нишпорити по всіх кущах у місті. А коли хтось натрапить на схованку, ну то й що? Звідки він знає, що підшипник цей я не знайшов, не виміняв, а поцупив?

Але незважаючи на такі розумні докази, тривога гризла мене безжалісно. Я машинально списував у Віки приклади і хотів лише одного: щоб швидше задеренчав дзвоник.

І ось він задеренчав.

Я перший вискочив із класу. Потім з школи. І, наче вистрілений з рогатки, помчав до цирку.

Ну, чи варто так психувати? Все було гаразд. Ось він, круглий газетний згорток з підшипником. Куди він подінеться? Я взяв згорток у руки.

Дивно… Чому він такий легкий?

Я зірвав газету. Замість підшипника в ній була баночка з-під крему для черевиків. Нічого не розуміючи, нігтями відколупнув я тугу кришку. Там лежав згорнутий вчетверо аркуш з блокнота. Я розгорнув. На аркуші була старанно намальована дуля.

… Я запізнився на урок читання. За це Антоніна Петрівна поставила мене в куток біля дошки. Я стояв, потай розглядаючи малюнок, і мені хотілося заревти від злості, досади й ненависті. Але ревти не можна було: всі вирішать, що я пустив сльозу тому, що в куток поставили. Я зіжмакав папірець, запхнув його в баночку з-під крему, а баночку в кишеню. Точніше, мимо кишені.

Бляшанка з брязкотом покотилася до вчительського столу.

Кришка відскочила, і паперовий клубочок послужливо застрибав до ніг Антоніни Петрівни.

— Дуже цікаво, — оголосила Антоніна Петрівна, розгорнувши малюнок. — Матері буде приємно довідатися, які ти малюнки малюєш.

Бракувало мені ще додаткових нещасть!

— Це не я малював!

— А хто?

— Ну звідки я знаю! — сказав я з відчаєм.

Але я знав.

Блокнот з такими блискучими аркушиками, розмальованими у вузьку лінійку, був у Толі Засипіна з четвертого «Б». Він його виміняв у одного першокласника за старовинний п'ятак і збільшувальне скло, а потім усім хвалився, як обдурив малюка.

Значить, вранці, поки я, лупаючи очима, милувався небом і травою, Толя вистежив мене і довідався про схованку. Напевно, спочатку він хотів просто наздогнати мене і зробити якусь капость, а потім здивувався: чому я йду не до школи, а до цирку, і почав спостерігати. І от будь ласка: йому — підшипник, а мені — самі знаєте що.

На перерві я побачив Толю. Він стояв прихилившись до стінки й нахабно крутив на пальці мій підшипник. Потім помітив мене, і на обличчі його з'явився огидний усміх (ох як я його ненавидів!).

— Злодюга, — сказав я, відходячи до дверей свого класу. — Все одно тебе колись зловлять, спекулянт!

Він опустив підшипник у кишеню, перестав усміхатися і пішов до мене. Я сховався в класі. Удав, ніби шукаю щось у парті, щоб не вигнали чергові. І з прикрістю думав, що додався ще один клопіт: йти додому із школи так, щоб не потрапити Толі на очі.