Степан Дмитрович Ревякін - Поєдинок у Чорному лісі

Такого, щоб і здоровому і хворому на душі як у раю стало. Ото й буде свята поміч! Знайдеться?

— Чого ж, знайду, — одразу погодився господар, взявши гроші. — Тільки невтямки мені: йдеш на заробітки і гроші на горілку тринькаєш…

— Охляли ми зовсім, — мовив Тарас, — не гріх і трохи витратитись, аби воскреснути… Не сумнівайся, батьку, не зловживаю цим…

— Не гріх, не гріх, — буркнув старий, метнувшись до хати.

За кілька хвилин вернувся, несучи пляшку каламутної горілки. Слідом йшла Густя з полив'яною мискою, в якій була квашенина — капуста, помідори й огірки.

— Ось так буде краще! — всміхнувся Тарас, розливаючи горілку в скляночки. — Вип'єм, щоб дома не журились!

Він мав намір споїти Стрибунця, щоб відтак без зайвих свідків поговорити з радистом. Вирішив діяти примусово. Іншого виходу не було.

Випили по другій скляночці і загомоніли.

— Завтра полегшає вашому, — озвався захмелілий господар, — і паняйте собі своєю дорогою… Я-то повірив вам, що ви за одні, але хтозна, чи влада сільська вам повірить… Різні тепера люди, буває, виходять з лісу…

— Не турбуйся, батьку, — спробував заспокоїти його Тарас. — Все, що чув од нас, так і є… А що, бандерівці біля хутора вештаються?

— Не чув, — поспішив урвати цю балачку господар. — А тільки сільська влада нині все перепровіряє… Так що завтра, даруйте на цьому слові, і йдіть своєю дорогою. Так, думаю, буде краще…

— Підемо, підемо, — п'яно усміхнувся Стрибунець. — Адже, кажеш, зілля твоєї баби всесиле? Мені й справді покращало…

«Наша доля — перекотиполе, — завів Герасим стиха пісню. — Куди вітер вкаже, туди й шлях проляже… — Помовчав і заспівав голосніше: — Втяти б крила тому злому вітру, щоби не тинятись по білому світу…»

— Ні, ні! Тільки без співання, — застеріг господар. — Нащо мені це? Поговір піде, що Онопрій з зайшлими людьми гулянки затіває… Пора, видно, люди добрі, і на спочин… Завтра вам у дорогу…

— Ото завів! — похитуючись, підвівся з-за столу Стрибунець. — В дорогу та в дорогу… Ще накаркаєш, гляди…

— Діло кажеш, батьку, — підтримав господаря Тарас, — пора на спочин.

Стрибунець поплентався до клуні, господар, буркнувши «надобраніч вам!», запалив люльку і пішов до хати.

— Що ж бо діять перекотиполю? Вірненько любити свою добру долю, — мугикав Герасим, дивлячись, як Густя прибирала з столу.

Тарас зібрався і собі піти слідом за Стрибунцем.

— Зачекай, Колибо, слово до тебе маю, — зупинив його Герасим. — Маю красну дівку на прикметі, тут не далеко, не зголосишся за свата?

Тарас здригнувся. Це був пароль! Він має сказати відгук: «Нікудишній з мене сват, та й ти жених підтоптаний, але, коли вірне діло, чому б і не допомогти товаришу…» Згадалась Максименкова інструкція: «У ворожому оточенні в скрутну хвилину наш чоловік зголоситься цим паролем». «Але хіба це скрутка хвилина, критична ситуація? Та й не таке вже і оточення вороже: сп'янілий Стрибунець і гостинний господар, що вже й карається власною гостинністю. Невже Герасим свій? Що за бісова пригода!»

Хрипким од хвилювання голосом Тарас мовив слова відгуку, до болю стиснувши вуста, щоб приховати несподіване хвилювання. Зачекав, доки мовчазна і хмура Густя почовгала до літньої кухні, підсів до Герасима, обійняв його:

— Ну, здрастуй, дорогий товаришу! Виходить, це ти? Не сподівався на це аж ніяк…

— Виходить, це я, — в тон йому відповів Герасим. — От і порозумілись, Симоне Колибо…

— Двоє тепер нас, — втішено мовив Тарас. — Нарешті! Знудьгувався я за своїми серед тієї вовкулачої зграї. А ти у них давно?

— З часу війни, — зітхнув Герасим, — всього наслухався, набачився… Досі не розкривався. Перед твоїми мандрами по боївках одержав завдання од Максименка: будь що потрапити до інспекційної групи радіозв'язківцем…

— Хто допоміг?

— Дикий.

— Митрофан?

— Егеж, він має особливий вплив на Хмару. Його рекомендації було достатньо…

— Чого ж не назвався зразу? — спитав Тарас.

— Велено було в найкритичніший момент. Якщо такого не буде, то й взагалі не розкриватись… Весь цей час я мав зв'язок з Максименком… Передав координати схронів боївок Вітра, Берези, Ягнюка, Трояна і Змішила, склав донесення про озброєння бандитських загонів, про підходи до схронів… Звідусюди, де ми пройшли, наші мають інформацію… Сьогодні передам про Жигайла. Коли виходити на зв'язок?

— Хоч і негайно… Можеш працювати в клуні. Стрибунця не бійся, він все одно в радіосигналах нічого не тямить.

Вони говорили пошепки. Густа, наче дьоготь, пітьма огорнула подвір'я. Полотняна Герасимова сорочка ледь біліла невиразною плямою. Тарас шкодував, що не бачить його обличчя. Хотілося б глянути на Герасима вже як на бойового товариша, бо досі дивився на нього досить неприязно, вирізняючи лиш кам'яну незворушність грубого і, як здавалося, не пробудженого розумом обличчя ворога.

— Чого ж ти вирішив, що приспів найкритичніший момент? — поцікавився Тарас.

— Переборщив ти з відкритим текстом, — мовив Герасим. — Вірно