Рут Хоган - Хранитель забутих речей

Лора витерла бруд зі свого обличчя руками, а руки автоматично потерла об джинси. Боже милий, вона виглядає огидно, час прийняти душ.

— Здрастуйте! Ви тут працюєте?

Це питала, наближаючись стежкою від будинку, довгонога білявка, одягнена в тісні джинси та ідеальний кашеміровий светр, взута у блідо-рожеві замшеві мокасини з фірмовим знаком Gucci. Ошелешений вираз Лориного обличчя змусив молодичку зробити висновок, що вона або іноземка, або трохи несповна розуму, або глухувата. Дівчина знову заговорила, намагаючись вимовляти слова повільно і трішки голосніше:

— Я шукаю Фредді — садівника.

На щастя, цієї миті з’явився сам Фредді, що прямував садом, тримаючи дерев’яний кошик щойно викопаної картоплі, який він поставив біля ніг Лори.

— Любий Фреддо!

Молода жінка закинула руки йому за шию і палко поцілувала у вуста. Фредді обережно виплутався з цих палких обіймів і взяв її за руку.

— Фелісіті, що ти тут робиш?

— Я прийшла запросити мого коханого на ланч.

Фредді усміхнувся. Здавалося, він почувався трохи незручно.

— Фелісіті, це Лора. Лоро, це Фелісіті.

— Я зрозуміла, — кивнула Лора, але руки не подала, бо щось було не схоже, щоб Фелісіті звикла ручкатися з прислугою. Щаслива пара пішла собі, мило обійнявшись, а Лора віднесла картоплю на кухню і засунула кошик під стіл.

— Чорт забирай! — гарячкувала вона. — Я що, справді виглядаю так, немов працюю тут?

Мигцем глянувши на себе в дзеркало в передпокої, Лора була змушена погодитися. Нерозчесане волосся стирчало врізнобіч із-під горошкуватої бандани, обличчя в патьоках бруду, бахмата безформна толстовка — вона справді скидалася на прибиральницю.

— Чорт його бери!

Лора піднялася нагору і довго стояла під гарячим душем. Потім сидячи на ліжку в рушнику, вона усвідомила, що вода змила лише бруд, але не гнів. Лора ревнувала. Їй було соромно це визнавати, але так, вона страшенно ревнувала. Спогад про ту жахливу жінку, яка цілувала Фредді, дошкуляв їй. Лора глянула на своє віддзеркалення у люстерку на туалетному столику й сором’язливо всміхнулася:

— Я теж можу піти десь пообідати, якщо схочу.

Отак-от. Вона десь пообідає. Ентоні хотів, щоб вона виходила у світ, отож вона і вийде. Сьогодні. Просто зараз.

«Зниклий Місяць» — напівофіційний заклад, куди ходили в чорних краватках. Він був розташований біля церкви Святого Луки, тому там завжди юрмились охочі познайомитися після похорону або перехилити чарочку перед весіллям. Лора замовила віскі з содовою і «філе тріски, приправлене травами, з нарізаною скибками картоплею Король Едвард із легким соусом тартар», вона сіла в одній з кабінок, які вишикувалися вздовж стіни, розвернуті до бару. Бравада випарувалася, щойно вона вийшла з будинку, тепер ця подорож здавалася Лорі не дуже приємним обов’язком, чимось на кшталт візиту до стоматолога чи проїзду містом у годину пік. Лора раділа, що прийшла досить рано, й непомітно пірнула в кабінку, не забувши прихопити книжку, щоб заховатися за нею на випадок, якщо хтось спробує до неї заговорити. По дорозі сюди їй раптом спало на гадку, що Фредді та його жвава Фелісіті можуть обідати в цьому самому місці, й хоча ця думка жахала її, Лора була надто вперта, щоб вертатися назад. І ось вона тут, випиває посеред білого дня, для неї це просто нечувано, і намагається читати книгу, що насправді її не цікавить, чекаючи на ланч, якого вона насправді не хоче. Усе, щоб довести, що вона чогось варта, і не розчарувати Ентоні. А якщо подумати, вона могла би бути зараз удома, начищати плиту… Лора сама всміхнулася своїй безглуздій логіці.

Паб залюднювався, і якраз у ту мить, коли офіціантка принесла її порцію рибних паличок із смаженою картоплею, кабінку біля Лори зайняли якісь пані, здійнявши неабияку метушню і відчайдушно шарудячи знятими пальтами й пакетами для покупок. Коли її нові сусідки почали вголос читати меню, Лора впізнала владний альт Марджорі Водскаллоп у супроводі непевного дисканта Вінні Кріпп. Нарешті визначившись і замовивши два курячі «супи-пюре з печериць», вони цокнулись своїми склянками джин-тоніка і почали обговорювати «Блаженний дух», п’єсу, яку намагалася поставити їхня аматорська театральна трупа.

— Звісно, я занадто молода, щоб грати мадам Аркаті, — твердила Марджорі, — але ця роль потребує такої екстраординарної і тонкої гри, що, коли зважити на той вибір, який був у Еверарда, я єдина можлива кандидатура.

— Так, звичайно, — погодилася Вінні, — не переймайся, Джилліан така майстриня костюма і гримування, що вона зробить тебе старою за мить.

Марджорі не знала, як сприйняти цю репліку.

— Ну, вона виглядає цілковитою «професіоналкою» у тому барахлі, яке зазвичай носить сама, — відповіла роздратовано.

— Її дрантя просто огидне! — захихотіла Вінні.

Потім запала винувата тиша, адже прийшла офіціантка, принісши їм курятину і грибний суп з пампушками.

Під час короткої паузи вони солили суп і намащували хліб маслом.

— Я трохи нервуюсь, адже гратиму Едіт, — зізналася Вінні, — це найбільша роль, яку мені випадало грати, скільки усього треба запам’ятати, ще й розносити напої треба, ходити туди-сюди.

— Ти маєш на увазі «розстановку» і «сценографію», Вінні. Так важливо дотримуватися правильної термінології. — Марджорі відкусила добрячий шматок