Василь Махно - Дім у Бейтінг Голлов

прозивали циганкою, злодійським поріддям і курвою францоватою. Могла слухати цілий вечір патефон, куплений Митром в Америці, а приспавши чоловіка, серед ночі зникнути з теплого ліжка, щоби під ранок прийти додому. Тоді від неї пахло Джуринкою і чоловічим потом. І Онуфріїв батько бив її, що аж кров сикала по стінах. А було, що взувала мешти чеської фірми «Бата», шалінову спідницю і ходила з Митром до читальні на забаву. Поки Митро радив щось із хлопами - зникала. І Митро знову чув запах Джуринки, що переслідував його. Любила їздити до Чорткова чи Тлустого в базарні дні. Купували за американські доляри нове вбране, а Онуфрієві - велику білу булку. Намовила перед війною Митра заставити поле і взяти позику для оренди каменоломні. Прогоріли. Але Польщі не стало. Не треба було повертати позику, а поле все-одно забрали до колгоспу.

Онуфрій у фіолеті зимової пітьми стояв над річкою і дивився на Джуринку, що застигла серед річкових верб. Під ногами рипів сніг. Надходив зимний Йордан. Онуфрій уявляв собі, як старенький священик Мицович прочитає Євангелію, і мир посуне на Ставище. Онуфрій знає, що процесія на чолі зі священиком і хоругвами вийде з церкви вдосвіта і поверне біля млина. Там виберуть місце для вирубаного з леду хреста. Він теж хотів іти з процесією. «Не знати, - думав він, - чи відпустить начальник?» Хлопець почув, як рипнула верба і з дірявого стовбура випурхнули синиці, а позаглядавши за птахами, пішов попри старий млин додому. Йорданський мороз перемацав кожну нитку Онуфрієвої одежі й добрався до австрійських черевиків, що дісталися Онуфрієві від батька. Митро колись привіз їх із Товстого. «Видите, мамо, якби не татові черевики, то в чім бим зараз ходив?» - казав Онуфрій.

Фронт від Митниці посунувся так далеко, що гарматні канонади притихли у весняній пам’яті селян. У квітні з високого східного берега кілька днів і ночей били гармати по німецьких позиціях у Язлівцях. Люди переховувалися. Декого німці навіть забрали з собою. А коли фронт перейшов, митницькі поверталися в’язкими болотистими дорогами з Пожежі та Язловець. Поки селяни засівали свої поля, військова комендатура Білобожницького району оголосила мобілізацію всіх чоловіків віком від вісімнадцяти до п’ятдесяти років. Списки новобранців готували у сільській раді й передавали до Білобожниці. Зі списками виникали непорозуміння: декотрі, кого записали до Червоної армії, ще з 1939 року перебували у таборах військовополонених як вояки Війська польського. Дехто переховувався від мобілізації по лісах і господарських пивницях.

Старі митницькі вояки, які служили в австрійському війську і дожили до 1944 року, згадували Першу світову, плямкаючи беззубими ротами про смерть, яку більшість із їхніх ровесників зустріла в італійських Альпах.

Перший лист надійшов із Каттакургана Самаркандської області від Николи Короля, який описав свою подорож із призовного пункту до Каттакургана кількома словами, почавши: «Слава Ісусу Христу! Дорогі мамо і тату, пише ваш син Никола, я живий і здоровий». Никола сповіщав свою родину, що всі односельці доїхали до місця служби, що годують добре, а військові вправи не важкі, лише спека їм докучає, але, припускав Никола, звикнуть. Николина мама, стара Королиха, ходила селом і читала по хатах той лист. Насправді сиділи вони за колючим дротом і помирали від дизентерії. Живі рили неглибокі рови, в яких ховали померлих, засипаючи жовтою узбецькою глиною. Николу послали були разом з іншими солдатами принести бідон масла на кухню, де годували призовників. Ішли вони містом до хлібозаводу. Каттакурган перетворився на скупчення військових частин, в яких формувалися полки перед відправленням на фронти. Назад несли бідон, у якому бовталася жовта рідина, бо масло розтопилося від спеки. Никола сказав напарникові поставити бідон і відкрив накривку. Масло пахло. Никола запхав у бідон руку і облизав жирний палець. У шлунку заворкотало і голод, наче командир, наказав Николі черпати долонею масляну рідину. Як донесли до своєї частини бідон, Николин шлунок почало викручувати, і смерть прийшла по нього на третій день. Устиг Никола Король написати отого єдиного листа, а вслід за листом через півроку прийшло повідомлення, що Никола Король помер у Каттакургані від дизентерії.

Про Титєну казали, що вона прийшла до Митниці з Пожежа. У дитинстві начебто випала з циганського воза. Ніхто не міг це підтвердити, але ніхто не міг і заперечити. Злі язики казали, що коли її хрестили, то спалахнув у священика фелон. А малою, розповідали про францовату Титєну, вона обікрала Пожежа. А скільки там дворів? Не більше двадцяти. І родина, що взяла її до себе та виховала, радо позбулася Титєни, щойно базарський удівець Митро Федоришин посватався. Митрові з жінками не щастило. Перша, Анна Сорочинська, пішла, коли він у пенсильванському Шенандоа добував вугілля. Заробивши на кілька моргів, віз для неї грамофон і десять чорних платівок із записами вальсів, фокстротів і танґо, бо любила Анна музику. Але поки їхав, вона повіялася до Чорткова -люди кажуть, буцімто сплуталася з поляком. З ним потім і виїхала. Друга - Юлька Марущак, за якою дістав до своїх шести моргів іще два, померла при пологах. За два дні померло і немовля, якому кушарка своїм оком призначила смерть. «Митре, - сказала тоді кушарка, - приберуть дитє ангели». Після Юльчиної смерті ніхто не хотів іти за Митра Федоришина. Казали, що на нім - вроки. Титєну нагалили Митрові його вуйки, які в когось на Пожежі празникували.

Розбалакалися, і пожежівські розповіли про сироту, яка випала з циганського воза. Але чи циганка вона, чи то її цигани вкрали - не знали. До Митниці Титєна їхала на Митровій фірі. Везла з собою невелику скриню: кілька спідниць, кабат, камізельку, сорочки й простирадло з пошевками. І везла важку, мов її скриня, тугу на серці та витирала гіркі зелені сльози під очима. Не лежало її серце до Митра. Повінчав їх священик Мицович. Під час вінчання висіли у повітрі над головами молодих золоті корони, що їх тримали дружба з дружкою, яким в’янули руки. І першої ночі тремтіла шістнадцятирічна Титєна перед тим, як лягти з чоловіком на білі перини і подушки. Відіб’є їй охоту Митровий кашель і хрип легенів. А коли носитимуть її до берегів Джуринки інші хлопи і накидатимуться на її тютюнове тіло, то Митро скреготатиме зубами. Битиме її циганське поріддя, але не