Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

бригада все одно йшла на ротацію, а мені хотілося залишитися на передовій, а не сидіти в тилу. І ще хотілося вірити, що в інших бригадах буде по-іншому. Тому ми вирішили переходити.

Ми з моїм другом «Ангелом» спершу взяли відношення в 56-ту бригаду, в артилерію. Принесли це все в бригаду — мовляв, нас беруть. Нас уже раді були позбутися після скандалу у ЗМІ через «самовільну розвідку». Плюс на полігоні ми жили в досить свинських умовах, я постійно через це «колупала» всіх, що їм теж не подобалося. Усе нам підписали. Але потім наші документи десь загубилися. Ми зрозуміли, що не поїдемо вдруге за сотні кілометрів брати відношення, що нас просто не відпустять. Та й дістало вже все. Я приїхала додому, в Київ, написала листи у військову прокуратуру, типа «чістосєрдєчноє прізнаніє», що я покинула бригаду, що не можу там більше перебувати на полігоні, що там немає навчань, що там безліч порушень — як побутових, так і у ставленні до бійців. Розписала все це на 10 аркушах. Пробула в Києві десь із місяць, і ніхто за цей час не звернув на мою заяву уваги.

Ми вирішили з «Ангелом» їхати до «Правого сектора», як він казав, «додому, на війну». І Василь Сліпак з нами вже поїхав. І «Розписний» також приєднався за пару тижнів — сапер з Бутівки, з 93-ї. Коли Василь загинув там під час штурму, 50 неоформлених «правосєків» швидко-швидко почали підписувати уночі на колінах контракти з 54-ю бригадою, бо нелегали були тоді у зоні її відповідальності. Ми підійшли до командира і чесно сказали, що в нас уже є контракти. Боялися, що нас одразу ж і виженуть. Приїжджала військова прокуратура, з нами поспілкувалися і стали намагатися офіційно перевести нас із 93-ї у 54-ту. Зрештою перевели. Я приїхала на Світлодарку влітку 2016-го, а офіційно була переведена десь у жовтні.

У нас були жінки, досить багато: дві «Відьми», «Перлинка», «Ксена». Замполітом батальйону була жінка, Оксана Петрівна. У кожної були свої завдання. Коли нас запитують про дискримінацію, я згадую, що троє дівчат стояли на блокпості на трасі, але на одній із позицій тоді дуже не вистачало людей, і дівчата попросилися туди, вперед. І тут командир усвідомив, що в нього під началом є жінки… і їх відправили з передової на якісь безглузді посади, взагалі у Бахмут. Але особисто мене не чіпали, на щастя.

На Світлодарській дузі спершу було мені дуже-дуже нудно. Це було поле, і відстані до противника були великі. Запам’яталися літні спроби штурму. Спершу наші командири повели людей брати блокпост, а інші хлопці — ще дві групи — з бригади пішли брати сєпарську позицію «Мурашник». І захопили її! А потім «зверху» наказали її звільнити. Я пам’ятаю, коли я почула про команду залишити зайняту позицію і відійти назад, то був шок — невже ж командування навіть не узгодило з Києвом цю операцію? Навіщо це все було, навіщо поранення і втрати?

А потім, уже взимку, був другий штурм — так званого «лісу». Я тоді була вже у мінометній батареї. Хлопці зайняли позиції, й повернутися назад їх уже не змушували. Взагалі осінь-зима 2016 року були важкими. Починаючи з того штурму, постійно було гаряче. Бойовики тоді багато гатили по мирному населенню. Якось, пам’ятаю, бабусю в селі Луганському засипало в її власному будинку. Це при тому, що саме у селі не було жодних наших позицій.

У Луганському до нас ставилися по-різному. В мене там була чудова собака — Арта. Якось ми з песиком ішли селом, і жінка якась почала говорити, що треба від глистів йому дати щось, що вона — ветеринар, радила ліки. Було, що помідори якісь давали. Ніби приязно. Але водночас наша тогочасна позиція, звідки ми працювали з міномета, була на видному для місцевих місці, нижче села. І бувало, що коли ми вдень просто виходили почистити міномет — по нас починало прилітати. Отже, хтось із місцевих про це повідомляв бойовикам. Бо побачити самі вони цього ніяк не могли.

До війни в мене друзів з Донеччини не було. В мене було до них таке… упереджене ставлення. А на війні я зустріла безліч місцевих, що пішли добровольцями, зрозуміла, як багато з них пішли воювати саме за Україну, усвідомила, що вони дуже круті. Що їм важко, як нікому, бо частина з них — ті, хто з окупованої території не можуть приїхати додому, що вони ще довго батьків не побачать, але вони на це пішли. Вони неймовірні. І їх багато воювало, справді. Я з принципу не говорила російською тривалий час, до АТО, але з ними переходила на російську. Бо, попри свою російськомовність, вони не зрадили Україну і пішли за неї воювати.

Я любила працювати з мінометом. Спочатку було страшно: чи зможу я його освоїти? Це ж, крім іншого, ще й математика. А потім освоїлась. У мене є друг, який навчав мене, Ігор Слайко. Він мав уже на той момент багатий досвід і вмів правильно й дохідливо пояснити. Він сам надзвичайно спокійний, і мене навчив працювати так само — спокійно і виважено. Мені пощастило з людьми, з якими ми працювали разом. Був добрий колектив, тож мене нормально сприйняли командиром. В іншому розрахунку, куди мене потім перевели, було важче. Були там, наприклад, кадрові військові з військкомату, яких просто змусили поїхати на передову — офіцери за званнями, де факто вони виконували функції рядових. Бо не мали досвіду. Не найприємніша компанія, до того ж вони за звичкою намагалися командувати інколи. Але і з ними можна було працювати й влучати…

На Світлодарці в нас були втрати. Василь Сліпак. Хлопці під час штурму «лісу»… Наш побратим «Крук». Важко було, коли загинув Влад Казарін. Він,