Террі Пратчетт - Химерне сяйво

Він пошкандибав схилом гори, заткнувши пальцями вуха, аж доки не узрів видовище, яке дуже небагатьом із живих людей доводилося бачити за життя.

Земля під ногами йшла стрімко вниз, доки не перетворилася на широку вирву завширшки з добру милю, куди з вітром линуло шамотіння мертвих душ, таке глибоке і протяжне, що здавалося, то було дихання самого Диска.

Над тією дірою нависав тонкий скелястий шпиль, що закінчувався виступом, напевне, з сотню футів завширшки. Там наверху була садиба, з фруктовим садом, і квітниками, і невеличкою чорною хатиною.

До неї вела вузька стежина.

Ринсвінд оглянувся. Осяйну голубу смужку все ще було помітно.

Так само, як і Багаж.

Він спостерігав за чарівником, вмостившись на стежці.

Ринсвінд так і не зумів порозумітися з Багажем, у нього завжди було враження, що той дивиться на нього з мовчазним осудом. Та цього разу Багаж на нього не дивився. Він мав досить нещасний вигляд, наче собака, який, вивалявшись у коров’ячому лайні, щойно повернувся додому після веселої забави і виявив, що родина переїхала на інший континент.

— Гаразд, — сказав Ринсвінд. — Ходімо.

Багаж витягнув ніжки і подріботів стежкою слідом за чарівником.

Ринсвінд чомусь очікував, що сад на скелястому виступі буде геть занедбаний, та він був на диво добре доглянутий, і відчувалося, що той, хто його посадив, мав естетичний смак і надавав перевагу темно-пурпуровому, чорному, як ніч, та білому, як саван, кольорам. Величезні лілії ароматизували повітря. А посередині недавно покошеного газону був сонячний годинник без гномона.

Ринсвінд, крадучись, рушив стежиною, викладеною мозаїкою з мармурових камінців, і Багаж теж — за ним назирці, а тоді, опинившись позаду будинку, чарівник рвучко прочинив двері.

На нього поверх торбинок для годівлі дивилися четверо коней. Вони були абсолютно живі, теплокровні істоти і на вигляд — одні з найкраще доглянутих скакунів, яких Ринсвінд бачив за все своє життя. Великий білий жеребець займав окреме стійло, на одвірку біля нього висіла сріблясто-чорна збруя. Три інші були прив’язані перед копицею сіна при стіні з протилежного боку, так наче їх щойно залишили там випадкові гості. Коні дивилися на Ринсвінда з властивою тваринам неясною цікавістю.

У його щиколотку з розгону лупнувся Багаж. Чарівник, рвучко обернувшись, прошипів:

— Тпрусь, пішов звідси!

Багаж позадкував. Він мав достоту сконфужений вигляд.

Ринсвінд навшпиньках пробрався до задніх дверей і обережно їх прочинив. Вони вели у вимощений каменем коридор, який своєю чергою виходив у просторий передпокій.

Він поволі посунув уперед, міцно притиснувшись спиною до стіни. Багаж позаду зірвався навшпиньки і знервовано поквапився навздогін.

А сам передпокій...

Що ж, Ринсвінда непокоїв зовсім не той факт, що той був значно більшим, ніж увесь будиночок здавався знадвору; зважаючи, як швидко тепер мінявся світ, він би тільки саркастично пореготав, якби хто сказав, що бочка не влізе в кухоль. І річ була не в декорі, що нагадував ранній критичний стиль, з характерним чорним драпіруванням.

Річ була в годиннику. Він був дуже великим і займав увесь простір між двома округлими дерев’яними сходовими просвітами, вкритими вирізьбленими зображеннями таких істот, яких звичайна людина може побачити, хіба що прийнявши чималеньку дозу заборонених речовин.

Він мав дуже довгий маятник, і той маятник, неквапливо погойдуючись, цокав так, що на зубах з’являлась оскомина, бо це було власне оте демонстративне, настирливе цокання, яке хотіло, аби ти чітко собі затямив, що з кожним окремим «цок» твоє життя стає на секунду коротшим. Це був, власне, звук того гіпотетичного піскового годинника, десь у незримих сферах, який з усією недвозначністю засвідчував, що з тебе потроху сиплеться пісок.

Годі й казати, що гирка на маятнику мала леза, гострі, як ножі.

Щось штовхнуло його у поперек. Він роздратовано обернувся.

— Слухай сюди, чемоданове поріддя, я ж тобі сказав...

То був не Багаж. То була молода жінка — срібноволоса, срібноока і неабияк приголомшена.

— О, — сказав Ринсвінд. — М-м-м... Привіт?

— Ти — живий? — спитала вона голосом, що навівав думки про пляжні парасолі, олію для засмаги та прохолодні напої у високих келихах.

— Ну, сподіваюся — так, — відказав Ринсвінд, гадаючи, як там ведеться його залозам, де б вони зараз не були. — Інколи я не дуже в цьому впевнений. Що це за місце таке?

— Це — оселя Смерті, — відповіла вона.

— Ти ба! — вигукнув Ринсвінд. Провівши язиком по пересохлих губах, він поспіхом додав: — Що ж, приємно познайомитися. Але мені, гадаю, час йти далі...

Вона сплеснула в долоні.

— О ні, ти не можеш отак відразу піти! — сказала вона, засмутившись. — У нас тут нечасто бувають живі відвідувачі. А мертві, погодься, — такі занудні.

— Гм, так, — жваво підтвердив Ринсвінд, видивляючись шлях до відступу. — Вони — не надто говіркі, боюсь.

— Тільки й чуєш від них: «Коли я був живим...» або «От за мого життя ми вміли по-справжньому дихати...», — сказала вона і поклала свою маленьку білу руку йому на плече, привітно всміхаючись. — І вони завжди такі консервативні у своїх звичках. Зовсім без почуття гумору. Дуже холодні.

— Задубілі? — припустив Ринсвінд. Вона підводила його все ближче до склепінчастого проходу.

— Авжеж. Як тебе звати? Мене звуть Ізабелл.

— Е-е, Ринсвінд. Даруй за цікавість, та якщо це — дійсно дім Смерті, що ж ти тут робиш? Мені ти здаєшся досить живою.

— О, я тут живу, — вона втупила у нього пильний погляд. — Слухай, ти часом не прийшов рятувати своє втрачене кохання? Бо це завжди дуже дратує Татка, він каже, як добре, що він ніколи не спить, бо інакше