Артур Конан Дойль - Незвіданий світ

нас може зустріти ворог. Кидатись туди наосліп тільки тому, що вам бракує розважливості й терпіння, як на мене, не слід.

Зауваження було занадто переконливим, тож знехтувати ним не мало сенсу. Челленджер похитав головою й знизав плечима.

— Гаразд, сер. Що ж ви пропонуєте?

— Мені здається, що там, у хащах, сидять людожери й чекають нас собі на сніданок, — сказав лорд Джон, вдивляючись у плато. — Перш ніж лізти в казан з окропом, краще вжити всіх запобіжних заходів. Сподіватимемося, що там ніякої небезпеки немає, а чинити будемо так, ніби вона є. Мелоун і я спустимося зараз униз, заберемо з собою чотири рушниці та візьмемо Гомеса й другого метиса. Тоді один із нас переходитиме міст, а решта охоронятиме його своїми рушницями, доки він не пересвідчиться, що й для решти там немає ніякої небезпеки.

Челленджер сидів на пні, аж порикуючи від нетерплячки, але ми з професором Самерлі погодилися, що в таких випадках керувати має лорд Джон. Тепер уздовж найбільш важкої частини шляху висіла линва, і спускатися було значно легше. За годину ми повернулися з гвинтівками й мисливськими рушницями. Метиси, за наказом лорда Джона, принесли ящик із провізією на випадок, якщо наша експедиція затягнеться. В кожного з нас у ладівниці[19] було повно патронів.

— Тепер, Челленджере, якщо ви неодмінно хочете бути першим, прошу, — сказав лорд Джон, коли всі приготування добігли кінця.

— Дуже дякую вам за дозвіл, — відповів сердитий професор, що не визнавав ніяких авторитетів. — Коли вже ви так люб’язно дозволите, я, звичайно, скористаюся нагодою бути першим, хто ступить до цієї країни.

Челленджер із сокирою за плечима сів верхи на стовбур і, пересуваючись по ньому, небавом опинився на протилежному боці. Звівшись на рівні ноги, він почав вимахувати зброєю.

— Нарешті! — гукав Челленджер. — Нарешті!

Я з тривогою дивився на професора і щохвилини чекав, що ворожа стріла влучить йому в спину. Але все було спокійно, і тільки якийсь дивний, багатобарвний птах знявся з-під його ніг і зник між деревами.

Другим був Самерлі. Просто вражаюче, скільки енергії в такому хирлявому тілі! Він наполіг, щоб на нього навісили дві рушниці, і коли переліз на той бік, обидва професори мали зброю. Слідом за Самерлі поліз я, уникаючи дивитись у жахливу безодню, що розкривала пащу під моїми ногами. Самерлі простяг мені приклад гвинтівки, і за секунду я вже міг схопити його за руку. Що ж до лорда Джона, то він пройшов по дереву — саме пройшов ногами, ні за що не тримаючись. У нього, певне, залізні нерви.

Нарешті ми опинилися в цій казковій країні, в незвіданому світі, в царстві Мепл-Вайта. Для нас то був момент найбільшого тріумфу. Хто би міг подумати, що він стане прелюдією до найжахливішого нещастя? Дозвольте коротенько розповісти, як усе сталося.

Ми відійшли відкраю плато і пройшли ярдів із п’ятдесят чагарниками, коли позаду нас почувся оглушливий хруск. Ми кинулися назад. Але міст зник.

Ген-ген унизу, коло підніжжя скелі, я побачив купу гілля та уламків потрощеного стовбура. То був наш бук. Може, край майданчика не витримав ваги й осипався просто піддеревом? Це перше, що спало нам всім на думку. Але тієї ж миті з-за виступу на скелі виткнулося смагляве обличчя — обличчя метиса Гомеса. Так, то був Гомес, та тільки не той Гомес, що завжди догідливо всміхався. Ми бачили перед собою пекучий погляд і обличчя, скривлене ненавистю та божевільною радістю від помсти.

— Лорде Рокстоне! — гукнув він. — Лорде Джоне Рокстоне!

— Ну? — обізвався наш компаньйон. — Я тут.

З того боку провалля до нас долинув вибух реготу.

— Авжеж, ти там, англійський собако. Там ти й залишишся. Я чекав, чекав довго, і нарешті час прийшов. Нелегко було тобі дертись угору — спускатись, побачиш, буде ще важче. А, кляті ви дурні, піймалися, ускочили таки всі до одного!

Від подиву ми не могли говорити. Ми лише стояли й очманіло дивилися на Гомеса. Великий переламаний сук на траві коло нього показував, звідки здобув він важіль, щоб скинути наш міст. Обличчя зникло, але за хвилину з’явилося знову, ще несамовитішим.

— Ми мало не вбили вас каменем тоді, в печері, — крикнув він, — але так буде краще. Повільніше і болючіше. Ваші кістки згниють тут, і ніхто не знатиме, де вони лежать, і не поховає їх. Коли ти здихатимеш, згадай про Лопеса, що його ти вбив п’ять років тому на річці Путцмайо. Я його брат, і хоч там як, але я помру тепер спокійно, бо помстився за нього. — Він грізно посварився на нас рукою й щез.

Якби метис задовольнився помстою й зник зараз же, все скінчилося би для нього добре. Але оте нерозумне, непереможне прагнення драматизму, властиве латинській расі, занапастило його. Рокстон, людина, яка в трьох республіках здобула собі славу Бича Господнього, не дозволяв безкарно глузувати з себе. Метис спускався по дальньому боку скелі, але, перш ніж він устиг добутися землі, лорд Джон підбіг із рушницею до урвища й уздрів свою жертву. Єдиний постріл — і ми почули зойк і шум від падіння тіла. Рокстон повернувся до нас зі скам’янілим обличчям.

— От я недотепа: дав себе піймати на гачок, — гірко промовив він. — Через мою дурість ми всі вскочили в халепу. Я мусив пам’ятати, що ці люди мстяться за родичів, і бути більш обачливим.

— А де ж другий? Адже, щоб скинути таке дерево, вони повинні були робити це вдвох.

— Я хотів убити і його, а потім передумав. Я гадаю, він тут ні до чого. Але, може, краще було б покінчити і з тим метисом, бо, як ви кажете, він, напевно, допомагав Гомесові.

Тепер, коли фінал драми був відомий, кожен згадав різні незрозумілі тоді нам вчинки метиса — його бажання знати всі наші плани;