Емілія Бронте - Буремний Перевал

вторгнення. Катрина також вважала доцільним стримувати свою радість, приймаючи його; поступово містер Гіткліф став жаданим гостем у домі. Він і досі зберігав ту стриманість, що була властива йому ще в дитинстві, і вона допомагала йому тамувати всі небажані вияви почуттів. Таким чином йому вдалося приспати підозри мого хазяїна — тим паче, що в того незабаром з'явились інші причини для хвилювань.

Джерелом нової небезпеки стала несподівана й непереборна прихильність, яку Ізабелла Лінтон, на своє лихо, почала виявляти до гостя. На той час вона була чарівною вісімнадцятирічною панянкою. В її манерах залишалося щось від малої дівчинки, хоч іноді вона виявляла гострий розум, палкі почуття й запальну вдачу — особливо якщо її роздратувати. Брат ніжно любив її і був вражений цією незрозумілою пристрастю. Тому, навіть не беручи до уваги ганебність шлюбу з чоловіком без доброго імені й ту ймовірну обставину, що власність Лінтонів, за відсутності спадкоємців чоловічої статі, перейде до цього заброди, Едгар розумів і бачив його наскрізь: він знав, що, хоч би як той змінився зовні, його душа була й лишатиметься незмінною. І він боявся цієї душі, вона викликала в нього відразу: він здригався на саму думку про те, щоб віддати Ізабеллу під владу такої людини. Його відраза стала б іще дужчою, якби він дізнався, що почуття його ці сестри не було викликане жодними виявами уваги з другого боку — і дедалі ширилося, не знаходячи відповіді. І з тої миті, як Едгар довідався про цю горезвісну пристрасть, він поклав усю вину на Гіткліфа, підозрюючи, що той свідомо грається 3 почуттями дівчини.

Усі ми зрештою почали помічати, що міс Ізабеллу Лінтон щось гнітить і тривожить. Вона зробилася дратівливою та млявою водночас; чіплялася до Катрини, щохвилини ризикуючи вивести її з себе. Ми вибачали таку поведінку, посилаючись на її слабке здоров'я: вона справді схудла й змарніла. Та одного разу, коли вона надто вже розвередувалася — відмовилась від сніданку, поскаржилася, що слуги не виконують її наказів, що з хазяйчиної ласки вона для всіх у домі — порожнє місце, а Едгарові до неї байдуже; що вона застудилася, бо двері залишають відчиненими, і ми навмисне загасили вогонь у вітальні, щоб хоч чимось їй дошкулити, — і ще безліч таких докорів, — місіс Катрина Лінтон із притиском звеліла їй негайно лягти в ліжко і, висваривши її, наказала покликати до неї лікаря. На згадку про Кеннета Ізабелла закричала, що вона цілком здорова і лише грубість Катрини робить її нещасною.

— Як ти смієш казати, що я груба, капосне дівчисько? — вигукнула хазяйка, вражена несправедливим обвинуваченням. — Та ти й справді не при своєму глузді! Скажи, коли це я була з тобою груба?

— Вчора, — схлипувала Ізабелла, — і зараз також!

— Вчора? — мовила Катрина. — І коли ж саме?

— На прогулянці! Ти сказала, що я можу гуляти, де захочу, а ви з містером Гіткліфом підете далі!

– І це тобі здається нечемним? — засміялася Катрина. — Я зовсім не мала на увазі, що ти нам заважаєш; нам було байдуже, ідеш ти з нами чи ні. Я просто вирішила, що балачки Гіткліфа тобі нецікаві.

— О ні,— ридала Ізабелла, — ти хотіла мене позбутися, бо знала, що мені хочеться бути поруч!

— Вона при своєму розумі? — звернулася до мене з питанням місіс Катрина Лінтон. — Я дослівно перекажу тобі нашу й бесіду, Ізабелло, а ти скажеш, що ж тебе в ній так зачарувало.

— Я не про бесіду, — відказала та. — Я хотіла бути з…

— З… — заохотила Катрина, бачачи, що вона не наважується договорити.

— Я хотіла бути з ним! І не хочу, щоб мене завжди відправляли геть! — продовжувала вона в запалі. — Ти — собака на сіні, Кеті, сама не послуговуєшся й іншим не даєш; ти не хочеш, щоб любили ще когось, окрім тебе!

— Ти справжнє нахабне мавпеня! — вигукнула місіс Катрина Лінтон, страшенно здивована. — Але я не вірю в ці дурниці! Не може бути, щоб ти захопилася Гіткліфом, щоб він здавався тобі симпатичною людиною! Сподіваюсь, я неправильно тебе зрозуміла, Ізабелло?

— Ти зовсім мене не зрозуміла, — мовила бідолашна дівчина. — Я кохаю його більше, ніж ти коли-небудь кохала Едгара; і він також міг би мене покохати, якби ти йому дозволила!

— Тоді я б нізащо у світі не погодилася бути на твоєму місці! — схвильовано мовила Катрина. — Неллі, допоможи мені її переконати, що це безглуздя. Скажи їй, що являє собою Гіткліф: нице створіння, полишене будь-якої витонченості й культури; дике пустирище, поросле бур'янами. Я скоріше випущу оцю малу канарку в сад посеред зими, ніж пораджу тобі віддати йому своє серце! Тільки незнання його справжньої вдачі, дитинко, — і ніщо інше — дало змогу тобі марити таким безглуздям! Будь ласка, не думай, ніби під його суворою зовнішністю приховано душевні щедроти. Він не такий собі невідшліфований діамант чи мушля, що ховає в собі перлину! Ні, він жорстока, безжальна, вовкувата людина! Я ніколи не кажу йому: «Не чіпай того чи іншого з твоїх ворогів, тому що буде підло й жорстоко завдати їм шкоди», я кажу так: «Не чіпай їх, бо я не хочу, щоб їх кривдили». Він розчавить тебе, мов горобине яйце, Ізабелло, щойно побачить, що ти стоїш ці йому на заваді. Я знаю, він не міг би полюбити нікого з Лінтонів; але він здатний одружитися з тобою заради твоїх грошей та майбутнього. Жадібність стала головною з його вад. Я змалювала його тобі таким, як він є; а я його друг — настільки, що якби він мав серйозний намір тебе зловити, я б, мабуть, У прикусила язичка і дозволила тобі втрапити до його сильця. Міс Ізабелла Лінтон метнула на невістку обурений погляд.

— Як тобі не соромно! — розлючено мовила вона. — Правові? ду кажуть про таких, як ти, що лукавий друг гірший від двадцяти ворогів!

— Отакої! То ти не віриш мені? — спитала Катрина. — Ти гадаєш, я так кажу тільки з якихось власних міркувань?

— Я певна, що ти так і робиш, — відповіла Ізабелла. — І я здригаюсь, так гидко мені тебе слухати!

— Гаразд! — вигукнула Катрина. — Роби як знаєш, якщо ти така вперта: я бажала тобі добра, але ти надто нахабна, щоб із тобою можна було розмовляти по-людськи.

– І я мушу страждати через її себелюбство! — схлипувала Ізабелла, коли місіс Катрина Лінтон вийшла з кімнати. — Всі, всі ви наче змовилися проти мене; вона зазіхає на мою єдину розраду… вона бреше, хіба ж ні? Містер Гіткліф не може бути таким лихим: у нього благородна й щира