Петро Гаврилович Дяченко - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Чути було, як по колоні кричали: "Стій!" Нарешті остання сотня затрималась, а що з рештою — в темряві не було видно.

Я подав команду:

— В атаку! Слава!

У сотнях кричать "Слава!", а вся сотня стоїть до ворога плечима…

Із сотень почали вискакувати поодинці старшини і козаки та ставати купою за мною. В цей час доходила вже і ворожа кіннота, яка, переслідуючи, розтягнулась так, що спочатку між нами вскакували поодинокі вершники на кращих конях, а потім і групами по кілька чоловік. Чути було хрякання шабель, мов по глиняних горшках, — то чорні частували "гостей"…

Нарешті стовбняк, у який попали сотні, минув. Повернулися лицем до ворога і зі звичайною бравурою Чорних пішли в атаку. Підтримав нас 3-й кінний полк, який, маючи на чолі свого командира полковника [Олександра] Вишнівського, пішов праворуч від нас.

Ворожа кіннота не прийняла нашого удару на шаблі й почала тікати. Під час переслідування, як часто зі мною траплялось, я зарвався, вискочивши занадто вперед. По дорозі побачив групу вершників до 20 люду, до якої і підскакав, бо був певний, що то свої. Уже розкрив рота, аби запитати, якої сотні, як почув лайку з розставленням усіх родичів "по кутах", як тільки це вміли большевики:

— Ти пасматрі, такой-сякой син, что ти надєлал сваімі пулємьотамі!

Справді, навколо валялися трупи коней і людей… Виручила темрява — мені не пізнали того, хто нагнав їх на власні кулемети.

По дорозі зустрів двох своїх козаків і вже з ними наздогнав полк.

Батарею врятували. В цьому бою отримав поранення полковник [Олександр] Вишнівський, добрий командир полку і прекрасний колега, який із власної ініціативи прийшов на допомогу Чорному полкові, а 2-й полк [Івана Литвиненка], маючи на чолі штаб дивізії, покинув нас напризволяще. Мали ми і втрати: трьох козаків поранено, шестеро загинуло — як видно, зарвались у темноті й були порубані ворогом.

Здобуто близько 30 коней.

Червона кіннота — наші старі знайомі: 115-й і 116-й полки

Не до смаку Чорним запорожцям воювати в такий спосіб. Уже наступного дня старшини полку, переживаючи вчорашній бій, питали: чому дивізія втікала? Склад дивізії — понад 700 шабель, а ворожа бригада — неповних 500… Ми вже не раз мали з нею бій, і завше ця бригада від нас утікала, а тут слухай тільки штабу, який завжди готовий відходити…

У ніч на 4 липня ворожа кіннота, прорвавшись у районі м. Бара через фронт 12-ї польської дивізії, попростувала на Проскурів.

5 липня видано наказ про загальний відворот на лінію р. Збруч.

Відворот почався 6 липня.

Армія весь час ішла уступом вперед на спільному фронті, на кожному кроці стримуючи ворожий наступ. Окрема кінна дивізія, а разом з нею і Чорний полк переважно йшли в ар'єргарді.

10 липня кінна дивізія перейшла в район Балина і затрималась у Слободі Балинській. Чорний полк розташувався в маєтку. Наша батарея стала на позицію.

На фронті — Київська дивізія.

О 16-й годині здійнялася стрілянина, спочатку гарматна, а потім кулеметна і рушнична. По гарячкових пострілах чути було, що відбувається атака, до того ж несподівана.

— Тривога!

Полк вишикувався, готовий до бою.

За чверть години вся дивізія стала за Балином.

Від утікачів довідалися, що ворожа кіннота силою до 400 шабель несподівано атакувала Киян (Київську дивізію. — Ред.) і перерубала з півтори сотні козаків. Кияни в паніці тікають, залишаючи все в селі. Мені, як завсіди, не сиділось: підскакав до командира дивізії і запропонував усією дивізією перейти в наступ, аби нарешті знищити 115-й і 116-й полки ворожої кінноти.

Отримав дозвіл тільки одним куренем свого полку попробувати щастя…

На чолі 1-го куреня увірвалися ми в Балин і вибили ворожу кінноту, яка грабувала табори Київської дивізії. Москалі опору майже не чинили. Без втрат курінь відбив майже весь табір, кулемети і все майно Київської дивізії, яке вона в паніці покидала. Якби Балин атакувала вся дивізія, та ще з обходом, ворожа кіннота, зайнята грабунком, була б уся знищена. Не подобається нам ходження на смичі (на прив'язі. — Ред.)...

18 липня дивізія — в армійському резерві. Перейшовши Збруч, стала в м. Озеряни. У Чорному полку щодня муштра, вранці — в кінному ладу, а по обіді — в пішому. Вечори старшини й козаки не дармували, а розважали місцевих дівчаток, яким дуже подобались, як вони казали, "степовики". В Озерянах знайшов і я для себе заняття, бо тут запізнав свою майбутню дружину, в домі місцевого священика, якому вона доводилася сестрінкою.

До полку прибуло поповнення з табору в Ланцуті. Всі добре одягнуті, чим вирізнялися серед наших обдертих козаків. Старшини і козаки не дуже добре прийняли поповнення, бо всі "нові" були з армії [Антона] Денікіна, до якого ще горіли ненавистю козацькі серця.

Тут же і привезли мого рідного брата, сотника [Віктора] Дяченка. Ввечері врочисто було спалено мундир разом із погонами, а брата одягли в жупан та ще поголили голову, залишивши оселедця. Щось із місяць витримав я його звичайним козаком у своєму почті, аби навчився наших звичаїв, а своїх забув.

Бої на р. Збруч

Вранці 25 липня полк у складі [Окремої] кінної дивізії вирушив на село Товстеньке, де розташувався. На фронті стояли піші курені 3-ї Залізної дивізії та кінний полк осавула [Михайла] Фролова. О 3-й годині дня — тривога. Дивізія вирушила на північний край Товстенького. Чорний полк у дивізійній колоні йшов останнім. Коли дивізія почала виходити із села, командир дивізії зі своїм штабом майже носом уперлись у ворожу кінноту, яка в розгорнутій сотенній колоні чекала на наш вихід. [Червона] кіннота мала до 500 шабель.

Не вважаючи, як видно, що чоловий полк здатний прийняти на себе ворожий удар, командир дивізії [Іван Омелянович-Павленко] передав по колоні:

— Чорні, вперед!

Виконати наказ було тяжко: вулиця — вузенька, в ній ледве проходила трійками дивізійна колона. Залишалося ламати тини, аби зробити прохід для полку.

Коротка команда — і 1-ша сотня спішилась, навалилася грудьми і — тин на землі. Так вчинили з другим і третім тином, а четвертий був низький, і мій кінь та [коні] ординарців взяли цю перешкоду. Поки 1-ша сотня сідала на коней, я з ординарцями став проти ворога…

У цей час від червоних відділився їздець (якого виніс, як видно, кінь) і повним кар'єром понісся в нашому напрямку. Скочив і я йому назустріч, тримаючи списа до бою. В останній момент пізнав у цьому "геройчикові" жінку… Зробивши млинок, ударив нижче