Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

— Жах. І ось…

— …з'явився наш вельможний господар з військовою і королівською грамотою, і немов чарами виросли замки, споруди, містечка. А в селах і хуторах дике неприборкане козацтво потроху перетворюється на покірних хлопів, що, як бджілки, сумлінно збирають до цього велетенського вулика і збіжжя, і мед, і рибу, і дробину, і волів, і коней, і все, чого забажається моїй прекрасній панні.

— Невже це так? Яке чарівне життя і яке прекрасне наше лицарство, що на своїх списах і мечах несе культуру і святу католицьку віру цим здичавілим хлопам.

Панна Хлєбцевич любила блиснути вченими словами й довести своїм вірним лицарям, що вона розуміється на державних і громадських справах.

— Так, панно, і тепер наш господар є володар мало не всієї Брацлавщини. Крім Кам'янецького староства, він має неосяжні маєтки в Польщі, на Волині і в Галичині. Коли б зібрати всі сувої, що тчуть для нього щороку хлопки, можна було б вистелити білий шлях з Брацлава аж до Варшави чи навіть до Гданська. Коли б витягти ключем усі вози із збіжжям які щороку виряджає він до Німеччини, ця валка розтяглася б від Кам'янця до Любліна, і коли б її перші вози в'їжджали до Гданська, останні ще стояли б у Житомирі, а з меду, що збирають для нього працьовиті бджоли, можна було б щороку виповнити став з півмилі завдовжки і кроків з двісті завширшки.

— Це ж справжня казка, — захоплено прошепотіла панна, з побожністю зиркнувши в бік помосту, де майоріла гордовита й струнка постать Потоцького. — Це нагадує мені старовинні легенди про скарби Нібелунгів, що розповідала мені стара Магда, служниця померлої мами.

— Так, панно, але ця казка — правда. І ви, панно, вступили до цього казкового палацу, щоб, підкорити собі всі серця, — палко прошепотів поручик, припадаючи до її випещених пальців.

За спинами панів юрбилась голодна челядь. Власне кажучи, їли пани небагато, але, одвідавши будь-якої страви і віддаючи тарілку лакеєві, щоб дістати чисту кожен пан брав з блюда кілька шматочків і віддавав челядникам, і вони тут же жадібно ковтали свою частку роздирали м'ясо руками, а потім витирали масні тарілки й пальці коштовними плащами, драпуванням і навіть вильотами своїх панів. Пани теж не вживали виделок і чужоземці не раз дивувалися, як поруч із сліпучою розкішшю магнатських прийомів на них не додержувалося звичайнісіньких правил пристойності й чистоти.

На дворі було бучніше: голодна шляхта накинулася на питва і їжу, сперечалась, реготала й видирала у сусіда ласий шматок. Як і в палаці, з початку бенкету пили тільки пиво У високих, циліндричних склянках з хлібними грінками, підсмаженими на свіжому маслі, але страви тут були простіші.

Кінець кінцем замовкли втомлені музики й задзвеніли срібними. дзвінками дитячі голоси. У Потоцького був чудовий хор-капела під керівництвом венеціанця Петруччі. Вранці капела співала в костьолі, а ввечері — на бенкетах або виставах, і Потоцький гордовито запевняв, що вона затьмарила волоську капелу Аспірло Пацелі, що співала в Свентоянському соборі; в Варшаві, а перший його тенор, козак Левко, не гірший від славетного Тобіяшка з Сандомира, улюбленого королівського співака.

Тим часом перші страви було доїдено. Пахолки швидко забрали порожні блюда й прибори разом з верхньою скатертиною і повернулися з величезними блюдами печеної дичини і дробини.

Запиваючи печеню шумним пивом і медом, магнати потроху розговорилися. Розмови. їх точилися весело й невимушено. Жінки, розваги, полювання, нові моди й цікаві пригоди та чутки — все було приємне й цікаве. Ніщо не тьмарило облич, не тьмарило блискучих очей.

— Восени я запрошу все околишнє панство на облаву. У мене в парку понад тисячу двісті оленів. Треба покуштувати свіжої оленини, — говорив Потоцький, відкидаючись на високу спинку з різьбленого дуба.

Обличчя його розчервонілося. Білий шовковий костюм французького крою із смарагдовими гудзиками й шовкове трико зграбно охоплювали його стан і стрункі, м'язисті ноги в гостроносих атласних черевиках на високих підборах.

— А в мене сила лосів, — відгукнувся через стіл Конецпольський. — Я гадаю, що пишне панство не відмовиться на них пополювати. До речі, я збудував в одній із пущ мисливський будинок з льохом, добре озброєним барилами старого меду й хересу.

— І найцікавіше те, — додала пані Агнеса, — що в цьому будинку всі меблі з оленячого рогу.

— Так, завдяки талановитій вигадці моєї юної дружини, — поцілував їй пальці Конецпольський. Потоцький моргнув чашникові. І челядники в ту ж мить наповнили келихи густим золотавим медом, і Стефан підніс свій келих, вклоняючись юній винахідниці:

— За натхненну вигадку прекрасної пані! Бажаю їй оздоблювати все своє життя такими ж, а то й кращими вигадками на радість молодому дружині і всім його друзям.

Агнеса зашарілася, засміялася, блискаючи фарфоровими зубками, і сміливо цокнулася з Потоцьким.

Почалися голосні розмови з вибухами веселого реготу й дзвоном келихів та острог. Гості пили, їли, витирали руки об салфетки, скатертину, а іноді й об сусідські рукава. Часом спалахували суперечки, але в ту ж мить ущухали під орляним поглядом Потоцького.

Тим часом пахолки прибрали посуд з другою скатертиною, і на столі з'явилися стародавні польські страви, без яких — за священним звичаєм — не обходився жодний бенкет: цілі гори локшини з сиром, горохове пюре з підсмаженими скибами копченого сала, пшоняна каша з маслом і тонюсінькі коржі-ламанці до макового молока.

Коли гості впоралися з ними, подали десерт — фрукти, горіхи, мигдаль і фісташки в меду, всякі, солодкі тістечка, мазурки, пляцки та коржики з коринкою, цукатами й різним східним корінням.

І аж тоді подали вино.

Потоцький підвівся і високо підніс над головою вузький бокал з венеціанського скла.

— Нєх жиє Польска, укохана ойчизна лицарскєго духа і злотей вольносці шляхецкєй![67], - виголосив він серед глибокої тиші.

— Нєх жиє! — гаркнули сотні мужніх голосів.

— Нєх жиє! — відгукнулися гості з тераси.

І могутньою хвилею пролунало на дворі:

— Нєх жиє!

Потоцький обходив столи, цокався з кожним, бажаючи гостеві всього найкращого і відпиваючи по ковтку. За ним ішов чашник і в ту ж мить доливав келих йому і келих гостеві, до якого наближався магнат. І для кожного господар мав гостинне слово, навіть для того, кого б іншим разом охоче зацькував ведмедем або собаками. Ситі гості напідпитку ладні були кинутися в огонь і воду за ласкаву посмішку Потоцького.

І Потоцький добре зважив усе. Поки обходив він бідну шляхту, що обідала на дворі, спритні пахолки внесли в залу стіл, укритий зеленим сукном, розп'яття, два крісла