Вольф-Дітріх Гайке - Українська дивізія «Галичина»

Різдво спільно і врочисто. На Різдво до Дивізії прибули делеґації Українського Центрального Комітету з професором В. Кубійовичем і Військової Управи з полковником Бізанцем. Гості малими групами відвідали окремі частини Дивізії і передавали в своїх промовах привіти з Батьківщини. Полковник Бізанц, користаючи з нагоди перебування в Дивізії, разом з комендантом призовного пункту у Львові, сотником Шульцем, відбув довшу розмову з начальником штабу Дивізії в Раєцьких Тепліцах. Крім звичайних організаційних справ, питання дальшої долі Дивізії і трактування українців, обговорено ще політику Фрайтаґа щодо особового складу Дивізії. При цьому він повідомив, що губернатор Вехтер і він роблять усі можливі заходи, щоб усунути Фрайтаґа з командного посту і замінити його більш відповідною людиною. Бізанц радився з начальником штабу, кого він рекомендував би на пост командира, або чи він сам не погодився б зайняти цей пост. Очевидно, що на ці обидва запитання начальник штабу мусів дати неґативну відповідь.

Під час пізнішої розмови з Фрайтаґом Бізанц нічого не домігся. Фрайтаґ зміняв тему розмови, коли Бізанц починав говорити про те, що йому лежало на серці. Ця зустріч закінчилася явним розходженням між Фрайтаґом і Бізанцем. Начальник штабу Дивізії був докладно ознайомлений з плянами й побажаннями Бізанца та з свого боку міг йому багато допомогти. Бізанц спонукував начальника штабу встановити якнайтісніші зв'язки з українцями і в штабі Дивізії рекомендував сотника Макарушку як довірену особу. Макарушка часто користувався цим довір'ям, але він міг ще більше робити з нього вжиток. При поміченні розбіжностей начальник штабу часто просив його про інформації та не раз міг би прийти з допомогою. Щоправда, Макарушка спочатку відстоював погляд, що начальника штабу, надмірно зайнятого організаційною і тактичною роботою, не треба непокоїти маловажливими, дрібними справами. Це - зрозуміло, але воно не стосувалося до інтересу загальної справи. До того, на самому початку Фрайтаґ дав Макарушці ясні інструкції, щоб начальника штабу, як його тактичного співробітика, не обтяжувати іншими справами. Справи, які належали до компетенцій Макарушки, мали бути обговорювані тільки з командиром Дивізії. Подібне розпорядження дав Макарушці також начальник відділу VI, Цоґляуер. У тій ситуації, при надто великому зайнятті у своїй праці, начальник штабу міг розуміти такі розпорядження як намагання полегшити йому роботу. Але при докладнішому розгляді справи можна було запримітити, що тут радше йшлося про добре обдумані наміри обмежити вже не так маловпливового генерального штабу 1-го старшину, який до того був старшиною вермахту, до чисто тактичних справ, і не допустити його до жадних питань в справах української політики. Тому не диво, що Фрайтаґ найменше говорив начальникові штабу про справи, про які звітував Макарушка.

Полковник Бізанц передусім просив, щоб більш українців взяти на відповідальніші пости в Дивізії на навчання. Його підтримували начальник штабу, Макарушка та адьютант Дивізії. При цьому вони вважали, що такі заходи необхідні, коли брати до уваги дальшу майбутність українців. Було навіть помітне деяке поліпшення в заміщенні становищ в користь українців. Але в основному, при тупоумстві командира Дивізії, нічого не змінилося. В першу чергу він відмовився брати українців на більш впливові пости в штабі Дивізії. При цьому він посилався на колишнє розпорядження, що штаб Дивізії має бути заміщений тільки німцями. До штабу не прийнято навіть майора Побігущого.

Тим часом полковник Бізанц приніс вістку, що незабаром буде проголошений, визнаний німецьким урядом, Український Національний Комітет - українська установа, подібна до «Власовського руху». Його має очолити український генерал Павло Шандрук, який рівночасно стане командувачем усіх українських військових частин. Полковник Бізанц далі заявив, що українські політичні кола ніколи не погодяться на те, щоб Фрайтаґ став на чолі української армії.

В районі Української Дивізії всі частини Дивізії коректно ставилися до словацької Глінківської партії та Глінківської ґвардії. В Жіліні командир Дивізії ставився до цих організацій з застереженням. Він обмежувався тільки до ділових справ, які стосувалися до чисто адміністративного порядку. Глінківська партія сама простягала руку до приязні, яку однак Фрайтаґ у цій формі не прийняв. В глінківських організаціях, крім ідеалістичного членства і чесних провідників, були також різні поплентачі, які походили з поганого елементу. Своєю поведінкою вони завдавали багато шкоди цим організаціям, подібно як це було в Націонал-соціялістичній німецькій партії (Nationalsocialistische Deutsche Arbeiter Partei). Такий різношерстий склад проводу глінківських організацій був причиною холодного ставлення до них Фрайтаґа. Не відбувалися спільні імпрези, ані взаємні візити. Такі відносини існували тільки в Жіліні, бо командири по інших місцевостях утримували добрі стосунки з Глінківською партією і її клітинами.

У зв'язку з повстанням, до якого приєдналася майже вся словацька армія, і для заохоти пожвавлення загального життя в тилах, головне по містах, та врешті на основі численних наказів райхсфюрера СС, введено суворе відмежування стосунків війська з цивільним населенням поза службовими справами. Тому також німецький командувач у Братіславі видав низку різких наказів. Накази подекуди надто суворі, правдоподібно з доручення Гіммлера, який прибув на неочікувану інспекцію до Братіслави. Фрайтаґ видав низку наказів і розпоряджень у такому самому різкому тоні, з яких більшість треба було впродовж 24 годин скасувати прямо тому, що їх було неможливо виконати. Начальник штабу мав застереження майже до кожного Фрайтаґового наказу, що нерідко призводило до бурхливих сцен. Але Фрайтаґ настоював на своєму і пробував розбивати мур своєю головою. Для прикладу можна взяти один з його наказів, який дуже скоро довів би усі готелі й ресторани в районі Дивізії до банкрутства, якщо його вчасно було б не скасовано. Його методи пахли поліційним духом, не мали практичного застосування і не виявляли ніякої елястичности, ні зрозуміння, ні великодушности.

Велике незадоволення серед вояцтва Дивізії викликав наказ, згідно з яким військова платня була виплачувана на половину у словацьких коронах і німецьких марках. За корони можна було без карток купити багато товарів, наприклад, шкіряних, туалетних, люксусових речей і багато дечого іншого. Саме тепер українці, які втратили батьківщину, і німці, батьківщина яких перебувала під важким бомбардуванням, мали добру нагоду зробити потрібні закупи. Та на це було надто мало корон. Прохання на продовження виплати тільки в коронах було відкинено, як треба було сподіватися, бо йшлося при тому про загальні заходи, спричинені тогочасною господарською політикою щодо девіз, і нікому не робилося винятків. Українці зате радили собі інакше: вони продавали цивільному населенню за корони неймовірну кількість військових уніформ та устаткування.

Бойове навчання і нове формування Дивізії добігало до кінця. Командування знову виготовило докладний меморандум, у якому обговорювало можливості введення Дивізії в бої. Його відписи Дивізія вислала до різних німецьких політичних і військових