Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

один з одним сперечалися і позивалися, та, коли таких справ бракувало, молодці тихо сиділи по селах, працюючи до змору і в поті чола добуваючи хліб насущний.

Часом це тривало рік, часом два, аж поки враз долинала чутка або про якийся великий похід, або про похід когось із отаманів на татар, на ляхів, або, зрештою, польських паненят на Волощину, і тоді всі ці колісники, стельмахи, ковалі, дубильники, воскобої кидали свої мирні заняття і спершу починали пити на смерть в усіх українських шинках.

Пропивши все, вони починали пити наборг, не на те, що є, а на те, що буде. Майбутня здобич мала оплатити гулянку.

Це явище повторювалося з такою постійністю, що згодом досвідчені українці казали: «Ага, шинки трясуться від низовиків — в Україні щось готується».

І старости негайно зміцнювали в замках залоги, насторожено до всього придивляючись, вельможі збирали дружини, шляхта відсилала жінок і дітей у міста.

Отож тієї весни козаки почали пити, як ніколи, розтринькуючи наліво й направо все нажите добро, і до того ж не в одному повіті, не в одному воєводстві, а по всій Русі, від краю і до краю.

Щось, либонь, і справді готувалося, хоч самі низові, схоже, до пуття не знали, що. Заговорили про Хмельницького, про його втечу на Січ, про городових із Черкас, Богуслава, Корсуня та інших міст, котрі втекли за ним, але говорили й зовсім про інше. Уже хтозна-відколи ходили чутки про велику війну з поганинами, якої хотів король, щоб добрим молодцям здобичі примножити, але ляхи не хотіли, одначе тепер усі ці чутки змішалися і посіяли в душах людських неспокій і очікування чогось надзвичайного.

Неспокій цей проник і за лубенські мури. На таке заплющувати очі не годилося, чого якраз і не зробив князь Ієремія. У його державі неспокій справді не перейшов у бродіння, бо страх тримав у лабетах усіх, але по деякому часі з України почали докочуватися чутки, що то тут, то там селяни починають чинити опір шляхті, мордують євреїв, силоміць хочуть записатися в реєстр, аби з поганинами воювати, і що кількість утікачів на Січ дедалі зростає.

Тому порозсилавши посланців до краківського правителя, до пана Калиновського і до Лободи в Переяслав, князь наказав зганяти стада зі степів і стягати війська з паланок. Тим часом прийшли заспокійливі звістки. Пан великий гетьман сповістив усе, що знав про Хмельницького, не вважаючи, однак, ніби з цієї справи може виникнути якийся заколот; пан польний гетьман писав, що «гультяйство, як завше, наче рої, на весну біситься».

І тільки один старий хорунжий Зацвіліховський прислав листа, у якому заклинав князя ні до чого легковажно не ставитися, бо велика буря наближається з Дикого поля. Про Хмельницького повідомляв, що він із Січі у Крим подався — у хана підмоги просити. «А як мені із Січі приятелі сповіщають, — писав він, — нібито там кошовий з усіх лугів і річок піше й кінне військо збирає, не кажучи нікому, навіщо це робить, то я гадаю, що ця буря скоро впаде на нас, і якщо таке станеться з татарською підмогою, дай Боже, аби це усім землям руським згуби не принесло».

Князь вірив Зацвіліховському більше, ніж самим гетьманам, бо знав, що ніхто на всій Русі не вивчив так козаків і їхніх вибриків, як старий хорунжий. Тому він вирішив зібрати якомога більше війська, а тим часом докопатися до суті справи.

Якось уранці він звелів покликати до себе пана Биховця, поручика волоської хоругви, і сказав йому:

— Поїдеш, ваша милость, із посольством від мене до пана кошового отамана на Січ і віддаси йому цього листа з моєю князівською печаткою. А щоб ти знав, чого там триматися, я скажу тобі таке: лист оцей — лише притичина, а намір посольства у голові твоєї милості мусить зоставатися, усе примічай, що там діється, скільки війська зібрали і чи й досі збирають. Особливо ж постарайся якихось тамтешніх людей на свій бік привернути і про Хмельницького мені все добре розвідати, де він і чи правда, що в Крим подався у татар підмоги просити. Зрозумів, ваша милость?

— Так, ніби мені на долоні це написали.

— Поїдеш на Чигирин, але дорогою більш як ніч не спочивай. Як прибудеш, підеш до хорунжого Зацвіліхов— ського, листи до його приятелів на Січ візьмеш і вручиш їх таємно. Приятелі тобі про все й розкажуть. Із Чигирина вирушиш байдаком у Кодак, уклонишся від мене панові Гродзицькому й віддаси йому оцього листа. Він накаже переправити тебе через пороги і дасть необхідних перевізників. На Січі теж не марнуй часу, роздивляйся, дослухайся і повертайся, якщо живий лишишся, бо це експедиція не легка.

— Ваша ясновельможність, моє життя належить вам, тож можете ним розпоряджатися. Людей багато взяти?

— Візьмеш сорок осіб супроводу. Вирушиш сьогодні надвечір, а перед тим прийдеш по інструкції. Важливу місію доручаю я тобі, ваша милость.

Пан Биховець вийшов зраділий. У передпокої він зустрів Скшетуського і кількох офіцерів з артилерії.

— Ну, що там? — запитали вони.

— Сьогодні вирушаю в дорогу.

— Куди? Далеко?

— У Чигирин, а звідти далі.

— Тоді ходімо зі мною, — мовив Скшетуський.

І, прийшовши з ним до себе на постій, заходився упрохувати Биховця, щоб той йому цим дорученням поступився.

— Якщо ти друг, — казав він, — проси, чого хочеш: коня турецького, скакуна дам, нічого не пожалію, аби тільки поїхати, бо душа моя у ті краї рветься! Грошей хочеш — будь ласка, тільки поступися. Слави тобі це не принесе, бо до того війна, якщо таки буде, почнеться, а загинути можеш. Знаю також, що Ануся тобі, як і іншим, люба, а поїдеш — її збаламутять.

Цей останній аргумент ліпше, ніж інші, подіяв на пана Биховця, але він іще упирався. Що скаже князь, якщо він погодиться? Чи не заподіє йому чогось лихого? Таке доручення — фавор від князя.

Почувши його сумніви, Скшетуський, як вихор, помчав до князя і попросив пажа негайно про нього доповісти.

За хвилю паж повернувся і повідомив, що князь дозволяє зайти.

У намісника серце в грудях калатало від страху як молот, бо він боявся почути коротке «ні!», після якого не залишалося нічого іншого, як усе облишити.

— Що скажеш? — поцікавився князь, коли намісник зайшов.

Скшетуський кинувся йому до ніг.

— Ясновельможний князю, я прийшов якнайпокірніше благати, щоб ти довірив експедицію на Січ мені. Биховець, може, й поступився б, оскільки він мій приятель, а для мене ця експедиція важить більше за життя, та тільки він боїться, чи не