Зінаїда Валентинівна Луценко - Необдумана Міловиця

Вже й зібралася ти, Міловице, зовсім була: зав’язала у вузлик довгого полотняного рушника, склала шматочок білого тонкого льону, квітчасту хустинку бабі у подарунок, десяток яєць – що було. А тоді сіла коло столу й тихенько заплакала.

Менші діти повилазили тобі на коліна, Міловице, й собі стали плакати. Подивилася ти вже в дверях на старий образ у кутку, і стало тобі страшно. І пригадалася тоді тобі, Міловице, ненавмисно задушена твоя дитина, маленька Христушка, й те, як ти над нею побивалася. І ось тепер ти зібрала була полотно й подарунки для баби, що мала вбити ще одне твоє дитя, гострою шпичкою шматуючи твої кишки і вбиваючи в животі дитину?!

І ти, Міловице, пригадала свою розмову з покійним батюшкою Антонієм, як ти тоді плакала й каялася. І сльози градом покотилися по твоїх щоках. Не могла ти вдруге сама своєї дитини вбивати, Міловице, і вирішила спитатися поради у матері.

«Як же це так вийшло?! – сердилася на тебе, Міловице, твоя мати Горпина, як розказала ти їй про дитину. – Ти ж уже не молода, Міловице, й не дівчина! Чи ще мало тобі тої біди кругом?! Як же це вам із Ільком ще ті дурощі з голови не повиходили?»

«Я не знаю, як так вийшло… – оправдувалася ти перед матір’ю, Міловице. – Але що ж мені робити тепер? Може, піти до баби на вичистку?»

На такі твої слова, Міловице, твоя мати Горпина тільки очі витріщила:

«До баби йти?! Щоб, не дай Боже, ти ще кров’ю стекла і вмерла, а тоді? Це ж який гріх тяжкий – викинути з себе живу дитину! – і побожна мати твоя, Міловице, перехрестилася до ікон у кутку. – Хай уже буде, як є, де п’ять дітей, там буде й шосте. А як, не дай Бог, при вичистці помреш або зляжеш? Кому твої діти, Міловице, тоді будуть треба? І я вже немічна… не догляну. Йди, Міловице, й розкажи про дитину Ількові, а калічити себе не здумай!»

Схилила ти, бідна Міловице, голову й згодилася зі своєю матір’ю.

Бо так воно й було – кому потрібні твої діти?

І мало ж таке статися, Міловице, що того ж дня вдома на тебе чекала ще одна новина – Ілька твого забирали на фронт… Бо вже і його ровесників-чоловіків у селі більше не лишилося, і тепер брали на війну всіх, і трактористів.

«Треба йти, – казав, пригортаючи тебе, Міловице, Ілько. – Як буде все добре, то швидко назад і повернуся».

«Ілько! Ой, Ілько! Ти ще не знаєш, яке у нас горе!» – плакалася йому на грудях ти, Міловице.

«Яке горе?» – перепитав Ілько.

«Я ж знову важка! У нас, Ільку, буде дитина…»

А Ілько твій, Міловице, і радий такій новині був, що знов ви матимете дитину, хоч і в світі було безталання. Та й невже від вашого весілля було колись краще? Або ж колись вам легше було?

І хай там що між вами з Ільком було, Міловице, але у всіх бідах ваших була винна тільки одна бідність… Хоч як борсалися ви, хоч як тяжко працювали, та ніде від біди тої не могли сховатися. Бо в такий час ви народилися.

«Як же мені тепер самій з дітьми лишатися, в такій біді?» – плакала ти, Міловице.

«Якось воно буде, – втішав тебе Ілько і собі змітав шкарубкою рукою з очей сльози. – Може, я швидко й повернуся, Міловице. Он люди говорять, що війні скоро кінець. Та й із тобою буде Ганя, вона вже велика…»

«А може, дитина ще й не вродиться? – з надією в очах дивилася ти на Ілька, Міловице. – Може, воно якось само собою…»

«Бережи, Міловице, своє здоров’я…» – тихо зітхав на такі слова Ілько.

Другого дня провела ти свого чоловіка, Міловице, аж на кінець села, та й осталася сама з дітьми.

А війна була вже дуже близько від вас, гриміла вона бомбами й ревла літаками.

Перший лист від Ілька прийшов до тебе з фронту, Міловице, дуже швидко, за тиждень. А ти ж, Міловице, сама й досі не вміла ще читати, бо так і не довелося тобі вивчити грамоту, хоч і школа в селі була.

І тоді, коли вже не перший рік йшла війна, діти вчилися, як у село вступали наші, а як входили німці – починалися в дітей канікули.

А твоя дочка Ганя, Міловице, до війни встигла закінчити два класи, і тепер могла вже розібрати батьків почерк.

Увечері, Міловице, побігла ти ще й до дядька Степана, показати йому жовтий трикутничок від Ілька.

У листі ж тому була ще й підписана фотокарточка, на ній – біла хата під солом’яним верхом, а коло причілка двоє чоловіків у шинелях стоять, один – твій чоловік Ілько, а другий – його фронтовий товариш. «Дорогій жінці Міловиці й діткам моїм на вічную пам’ять. Від Ілька Ксеньового Чуйка», – прочитав уголос дядько Степан із фотографії.

«Де ж це він там, бідний, мучиться? – втирала тітка Густя сльози. – Кругом сніг, холодно, а вони воюють!»

«А ти ж чого така жовта, може, чим слаба?» – тривожився про тебе, Міловице, дядько.

«У мами буде дитина!» – раділа твоя п’ятирічна Маруся, Міловице.

«Чи ти, Міловице, не здуріла?» – дивувалася тітка.

«А що ж мені вже було робити…»

«Тепер тільки молись, щоб Ілько повернувся додому живим із фронту, бо зостанешся сама з дітьми – пропадеш!» – казала тобі, Міловице, тітка.

І ти йшла додому і плакала.

А як увійшла до хати, то й застромила фронтову карточку з Ілька за ікону.

«Тато наш – Бозя?» – питав маленький Гріша.

«Тепер – Бозя… – зітхнула ти, Міловице. – Пише наш тато, що він за нас думає і всіх цілує».

«Мамо, не треба плакати, – підійшла й погладила тебе по голові, Міловице, твоя найстарша донька, дванадцятирічна Ганя. – Он Іван плакав увесь час, поки вас не було, я ледве його вколисала, а тепер – ще й ви…»

І дивилася ти на серйозне обличчя своєї Гані, і мусила заспокоюватися, Міловице, бо й так переклала ти на старшу дитину свою тепер половину всієї роботи. А Ганя, жаліючи тебе, і корову порала, і дітей менших доглядала. Була Ганя твоя, Міловице, дуже гарна: висока й тонка, вона видавалася старшою від свого віку. І хто не знав, скільки Гані років, дав би їй всі шістнадцять; була вже Ганя і зростом вища від тебе.