Дмитро Білий - Басаврюк ХХ

Комінтерну по дослідженню окультних явищ. Але це тільки з того часу, коли перший глобальний експеримент у Росії вдався. На черзі ряд інших. Але це вже не в моїй компетенції. Отець Василь не витримав:

— А що в вашій компетенції? Анжело холодно глянув на отця Василя:

— А, панотче… Ми з вами виконуємо, узагалі, одну справу — збираємо душі. Тільки ви достеменно не знаєте для чого, на відміну від мене.

Анжело підійшов до зв’язаної Наталі.

— Найтяжча її мука — подвійність між двома світами, і якби не ваше втручання, то цей дуалізм для неї через хвилину перестав би існувати. А тепер мені прийдеться повторювати цю болісну процедуру. Ми лікарі, ми лікуємо всіх, бо вся біль світу є породженням індивідуалізму. Скільки людей, більше того, скільки народів за останні тисячоліття ми позбавили цієї хвороби. А вже за допомогою чого — святої інквізиції, містичних культів, найпрогресивніших учень, торговельних імперій, праведних війн чи «Всесвітньої держави трударів» — немає значення.

Раптом Анжело повернувся до Бойчука:

— Знаєш, чого ви програли, і завжди будете програвати? Ви завжди дотримуєтеся правил і одного Закону, а у нас безліч правил і законів, і ми можемо їх змінювати в залежності від нашої мети. Ми володіємо такими силами, які й не снилися вам.

Отець Василь тихо промовив:

— Убийте нас, але відпустіть Наталю.

Анжело засміявся:

— Щоб підкорити будь — який народ, необхідно підкорити жінок цього народу.

На вулиці загарчав мотор автомобіля. Анжело підійшов до вікна й задоволено сказав:

— Ну ось і наш резерв… Я багато міг би ще сказати, особливо вам, панотче. До речі, ви ніколи не замислювалися, як ваші предки обходилися без сатани і Христа ще тисячу років тому?

Анжело коротко наказав своїм людям:

— Приготуйте панну до подорожі.

Троє з них заходилися навколо Наталі. Бойчук вирішив, що це вдалий момент для героїчної смерті і спробував рвонутися, але отримав різкий удар у скроню від «італійця». Анжело витягнув широкий ніж і підійшов до галичанина:

— Навіть героїчну смерть ти собі не виборов, — він схопив Бойчука за горло й підняв ніж, вигукнувши коротку фразу невідомою мовою. Галичанин спробував не закривати очі. Йому здалося, що зіниці Анжело змінюються, жовтіючи й перетворюючись на сильно звужений овал.

Раптом в кімнаті грохнув постріл. Анжело випустив ніж і схопився за бік. Його здивоване обличчя миттєво спітніло. Бойчук побачив револьвер у руках священика і, миттєво підхопившись, вдарив плечем у живіт Анжело — той з вигуком болю звалився на підлогу. Бойчук нахилився і брикнув ногою «італійця», який кинувся за ним. Той зігнувся навпіл, але на галичанина навалилися троє інших. Панотець сунув револьвер у кишеню і, схопивши тяжкий підсвічник, грохнув ним по потилиці одного з «італійців». На підлозі тяжко вовтузилося декілька тіл. Ще один удар підсвічником відключив «італійця», який душив Бойчука. Нарешті галичанину вдалося щосили копнути останнього коліном у пах і, відсапуючись, відскочити до панотця:

— Тримайте їх на мушці, — у кишені в Анжело повинні бути ключі від наручників!

Наставивши на «італійців» зброю, панотець сунув руку в кишеню Анжело. Елегантний костюм того був просякнутий кров’ю. Обличчя панотця скривилося від огиди, але він швидко намацав маленькі ключі. Бойчук нетерпляче смикав плечима, поки священик невміло відмикав наручники, — ось — ось повинні були з’явитися нові вороги.

Анжело нерухомо лежав на підлозі, навколо нього по ковдрі розходилася темна пляма. Отець Василь кинувся до Наталі, намагаючись відв’язати її від ліжка. Раптом вони застигли — двері тихо зарипіли, відчиняючись. Бойчук швидко зачаївся за стіною, вихопивши пістолет, отець Василь з жалем подивився на кинутий підсвічник і, повагавшись, теж дістав револьвер. Йому здавалося, що його серце гупає на весь санаторій. Отець Василь спробував молитися, але уявив себе з боку — священик з револьвером у руках, який зачаївся в засідці, і йому раптом стало смішно.

Хтось обережно ввійшов до кімнати. Отець Василь підняв револьвер. У напруженій тиші пролунало насмішкувато:

— Овва, панотче, що ж тут сталося, якщо ви за зброю взялися!

Отець Василь видихнув і опустив зброю — перед ним стояв полковник Гай.

За полковником до кімнати зайшли Андрій Балковий та Кожух. Їм вистачило одного погляду, щоб зрозуміти нічні пригоди в кімнаті пані Наталки. Бойчук незадоволено сказав;

— Ще трохи, панове, і ми б один одного перестріляли. На це Кожух зауважив, що панотець, судячи з кількості переможених, вартий чотирьох. Тим часом священик швидко перерізав мотузки на руках і ногах Наталі, витягнув кляп і почав знімати пов’язку з очей. Балковий раптом вигукнув:

— Не треба! — але було запізно — священика пронизав пекельний погляд.

— Дивися на мене! — закричав Балковий і кинувся до дівчини. У руках він тримав великий білий рушник, мережаний червоним та чорним. З губ Наталі зірвався приглушений стогін. Балковий повільно витягнув рушник перед собою. Декілька хвилин вони стояли навпроти один одного.

Очі Наталі закрилися, і вона доторкнулася пальцями до рушника.

Десь грала музика.

Частина ІІІ

Храм Жаху

1

Я, не поспішаючи, йшов уздовж довгих книжкових стелажів. В одній руці тримав фоліант про німецькі замки, шукаючи місце, звідки взяв його. Іншою рукою обережно проводив по твердих книжкових обкладинках. Доторк до кожної книги давав неповторне відчуття наближення до безмежних знань, зібраних за пожовклими шкіряними й картонними брамами.

У книгозбірні було тихо і прохолодно. Десь за лабіринтами стелажів чулися тихі кроки інших щасливців, допущених до святая святих відділу рідкісних видань університетської бібліотеки.

Так я міг ходити годинами, — назви книг і імена авторів породжували безліч асоціацій і думок, достатніх для довгих роздумів. Лише іноді я не витримував і витягував якийсь старий том, і тоді надовго застигав, гортаючи зліплені сторінки. Люди, зображені на гравюрах, ідеї і відкриття захоплювали розум, і тоді починав відчувати, як розчиняєшся в подіях і буревіях давно минулих століть і далеких країн. Але знання завжди викликало відчай — ніколи не можливо знати все, що відбувалося колись, ніколи не можна знати, що буде відбуватися далі і, навіть те, що відбувається зараз, і тоді мені здавалося, що книги і знання це — самоомана — гонитва за вирієм, марне сподівання зберегти вічність, заховавшись за чорними рядками літер і малюнків. Пройде трохи часу, навічно спочинуть герої трагедій, світових війн і політичних катастроф, і що залишиться для нас? Залежно від багатомовності хроністів, прикрашена й цікава історія. Чим вона є — навряд чи вчителькою життя, скоріше захоплюючим чтивом до чашки кави.