Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Арсен різко зупинив машину посеред безлюдного поля. Тиша навколо здавалася густою, обволікаючою, лише вітер шелестів високою травою. Я  завмерла, стискаючи пальці на ремені безпеки, ніби той міг її захистити.  
— Виходь, — голос Арсена був низьким, але не грубим.  
Я  глянула на нього з недовірою. Серце калатало так сильно, що здавалося, він міг чути кожен удар.  
— Навіщо? — голос зірвався, прозвучав надто тихо.  
— Просто виходь.  
Його очі блищали в сутінках — темні, важкі, сповнені чогось, чого вона не могла розгадати. Я повільно відчепила ремінь і вибралася з авто, відчуваючи, як земля під ногами хитається.  
Він підійшов до мене впритул, став позаду, його дихання обпікало мою шию.  
— Кричи, — шепнув він.  
Я здригнулася, не розуміючи.  
— Що?  
— Просто кричи. Все, що хочеш. Випусти все це.  
Стиснула губи. В голові завирувало: сором, страх, приниження, бажання... Я не могла дозволити собі такого.  
— Я не буду...  
Арсен сильніше притиснув до себе, його пальці обвили зап’ястя.  
— Я кричав так кожен день після закінчення школи, — раптом сказав він тихо, майже ніжно. — Вилазив на старий завод і кричав, поки горло не зводило судомами. Бо всі вважали мене ніким. Лузером. Нікчемою.  
Я завмерла від цих несподіваних зізнань.  
— І це допомогло? — видихнула.  
Він усміхнувся краєм губ.  
— Ти сама спробуй.  
Я відчувала, як його пальці ковзнули по її зап’ясті, повільно розтискаючи мій кулак.  
— Давай, Карино... кричи.  
Мені хотілося втекти, але водночас щось у його голосі ламало зсередини. Я набрала повітря в груди, але видала лише тихий, зірваний звук.  
— Сильніше, — Арсен нахилився до вуха.  
Я зціпила зуби, закрила очі... і раптом зірвалася. Крик вилетів із грудей, як полум’я. Він виходив із самого нутра, виривався, захоплюючи біль, образу, страх.  
Арсен не відступив ні на крок. Він стояв поруч, відчуваючи кожен мій поштовх, кожен зойк.  
Коли голос стих, я відчула, як  коліна підкошуються. Але він підхопив мене — міцно, безпечно, зовсім не так, як у ті моменти, коли володарював над моїм тілом.  
— Ось так, — прошепотів він. — Бачиш, яка ти сильна?  

Сльози текли по щоках, змішуючись із прохолодним вечірнім повітрям. Перед очима спалахували образи з минулого — виринали з найглибших закутків пам'яті, які я так довго намагалася сховати під шаром буденності.  
Мама в строгій спідниці-олівці та завжди ідеально укладеному волоссі. Її тонкі губи стискалися щоразу, коли я поверталася зі школи з оцінкою нижчою за "відмінно". Вона казала, що це для мого блага. Що жінка має бути бездоганною, щоб досягти успіху в цьому світі. Що життя не прощає слабкості.  
Тато — високий, завжди мовчазний, із суворим поглядом поверх окулярів. Його фрази короткі, рубані, немов накази. "Ти повинна знати, чого хочеш від життя, поки ще молода". "Не розкисай". "Тримай спину рівно".  
Вони будували для мене ідеальний шлях, викладений їхніми мріями — хороша школа, університет, престижна робота в офісі. Кожен крок прорахований, кожен вибір — не мій.  
Я ніколи не мала права на помилку. Ніколи не мала права захотіти чогось іншого.  
І тоді вони зникли.  
Аварія, чорні труни, порожня квартира з запахом їхніх парфумів, який ще довго витав у повітрі. Мені було 22, і вперше в житті я опинилася сама. Без їхніх голосів, які підказували, що робити.  
Страх тоді захопив, як холодна вода. Я не знала, як жити. Як платити за квартиру. Як шукати роботу. Я знала, як бути слухняною донькою... але не знала, як бути собою.  
Арсен ніби відчував цю бурю в моїй голові. Він тримав, не поспішаючи відпускати, а я впивалася пальцями в його піджак, ніби той був останньою опорою серед пустки.  
— Вони все вирішували за мене, — прошепотіла. Голос тремтів. — А коли їх не стало... я залишилася ніким.  
Він провів долонею по моєму волоссю — несподівано ніжно, якось по-людськи.  
— Ти думаєш, що це їхня провина?  
Я кивнула, вперше дозволяючи собі зізнатися в цьому. Гострий біль прорізав груди. Мене так довго вчили бути вдячною, що я не помічала, як всередині збиралася образа.  
— Вони хотіли, щоб я була правильною. Але я... я не знаю, хто я.  
Арсен мовчав кілька секунд, а потім нахилився ближче.  
— То чому ти досі граєш у їхню гру? — прошепотів він. — Ти хочеш бути правильною... чи хочеш бути собою?  
Серце стислося. Від цих слів стало страшно ще більше.  
— Я... я не знаю.  
Він схопив моє обличчя в долоні, змушуючи дивитися йому прямо в очі.  
— Дізнайся.  

Мої груди знову наповнилися тим самим криком, але цього разу він не рвався назовні. Він розривав зсередини. Хотілося кричати не лише від болю — від люті. На них. На себе. На все життя, яке я прожила в рамках.  
Я опустила очі й раптом побачила свої руки — тендітні, акуратні, бездоганні... свої ноги в ідеально відполірованих ботиночках. — Як? — спитала тихо.  
— Спочатку зламай все, що вони в тобі побудували.  
Серце затріпотіло. Я не знала, чого більше в цих словах — жаху чи спокуси.  
— А потім?  
Арсен усміхнувся.  
— А потім побудуєш себе сама.  
Їх погляди знову зімкнулися. І раптом я зрозуміла, що найнебезпечнішим у ньому було навіть не його тіло чи сила... а те, що він міг мене переконати.