Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Антуан кивнув, його голос злегка тремтів від напруги.

— Так, — сказав він. — Я входив і виходив. Але тепер дзеркало закрите для мене. Я думав, ваша брошка… може, вона частина цього? До речі, я знайшов таку саму на аукціоні в Марокко й уже зібрав гроші, щоб її придбати.

Люций підняв брову, його худорляве обличчя з гострими вилицями осяяла лукава усмішка. Він повільно зняв брошку з плаща й поклав її на стіл із тихим клацанням, оголивши шрам на зап’ясті — тонкий, мов нитка, але глибокий, ніби залишений не ножем, а відблиском дзеркала.

— Добре, що ти цього не зробив, — сказав він, його голос став тихішим, але пронизливішим, ніби шепіт із глибини віків. — Це підробка. А ця? ...Ця просто пам’ять про старі дні. Вона не відкриє дзеркало, але… — він провів пальцем по рубіну, що спалахнув, наче крапля крові, — вона бачила їхні кроки, їхню жагу. І твою...

Мадам Анна поклала руку на плече Люция, її погляд став суворим.

— Люцию, якщо ти знаєш більше, скажи йому, — наполягла вона. — Ці царі страждали тисячу років. Антуан хоче їм допомогти, і я вірю, що він зможе. Ти ж бачиш у ньому те саме, що й я — чисте серце?

Люций замовк, його довгі пальці завмерли на брошці. Він зітхнув, і на мить його постать — струнка, але згорблена від ваги невидимих років — здалася втомленою. Потім він підняв очі на Антуана, і в них промайнула тінь розуміння.

— Можливо, — промовив він, дивлячись на Антуана так, ніби бачив крізь нього. — Ти нагадуєш мені Енріко — той же вогонь у очах. Гаразд, я допоможу. Ключ дракона… навіть якщо ти його знайдеш, він тобі не допоможе. Усе простіше, ніж здається. — Він нахилився ближче, його голос став шепотом, що пронизував душу. — Життя — це тінь, що танцює на склі дзеркала. Ганяєшся за нею — втрачаєш себе. Зупинишся — побачиш світло. Може, це і є ключ, Антуане? Але вони самі мають його знайти. Я дав їм вибір, дзеркало дало їм час. А ти… що ти шукаєш у відображенні — їх чи себе?

Антуан завмер, слова Люция вдарили його, як холодний вітер у груди. Його серце стиснулося — суміш надії, сумніву й страху. А що, якщо він справді шукає не лише царів, а й себе? Що, якщо Софі, із її голубими очима, уже бачила в ньому те, що він сам іще не зрозумів? Раптом рубін у брошці, яку він стискав у долоні, нагрівся, ніби відгукнувшись на його думки, і десь у глибині свідомості промайнув шепіт Леоніда: «Ти близько…»

— Дякую вам обом! — сказав він, його голос став твердішим, хоч у горлі стояв клубок. — Я зрозумію. І допоможу їм. Я повернуся.

Він стиснув брошку сильніше, відчуваючи, як її тепло пульсує в долоні, наче серце давно втраченої надії. Мадам Анна й Люций проводжали його поглядами, поки він ішов із тераси. Люций, із його пронизливим поглядом і загадковою усмішкою, що ховала більше, ніж розкривала, здавався тінню, яка знала початок і кінець цієї гри. Вечірній вітер підхопив листя каштанів, закружляв його в танці, і Антуан відчув, як у ньому спалахує нова мета: відкрити царям правду — і, можливо, знайти свою власну.