Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

головні, то не можу піти проти їхнього наказу, вже вибачайте, — знову сумно відповів і знизав плечима.

— Симулянт! Негідник! Припини клеїти дурня! — заверещав капітан.

— Вставай! — спокійніше сказав підполковник.

— Вставай, гаде! — Капітан аж вихопив револьвер, мабуть, сподівався мене налякати. Тільки я тих револьверів бачив уже стільки, що не налякаєш мене.

— Ви вже вибачте, панове офіцери, що не можу. Лікаря позвіть, якщо він дозволить, тоді підведуся, а порушувати дисципліну у воєнний час не збираюся, — пояснив їм.

— Та я тебе!.. — крикнув капітан і замахнувся, щоб ударити мене рукояттю револьвера, коли до палати зайшов Антон Тимофійович. Аж зблід, коли побачив, що мене оточили двоє у військовій формі, один іще й револьвером замахується. Зблід лікар, але не злякався.

— Що тут, у біса, відбувається? — спитав грізно.

— Ми з військової контррозвідки! Ідіть звідси, не заважайте! — крикнув йому капітан.

Дарма він так, бо лікарі такі люди, що звикли до поваги.

— Панове, тут — шпиталь і тут ви заважаєте! — закричав розгніваний лікар.

— Та я... — почав було капітан і наставив револьвер на Антона Тимофійовича.

— Припинити! — наказав підполковник, який, видно, скандалу не хотів. — Пане лікарю, в нас є справа до хворого Підіпригори. Ми заберемо його.

— Ні. Здоров’я Івана Карповича не дозволяє його турбувати, — заявив лікар.

— Та він придурюється! — закричав капітан, його начальник невдоволено закрутив головою. — Він здоровий, наче бик, просто симулює!

— Цими словами ви ставите під сумнів мою фаховість і фаховість моїх колег! — задерикувато сказав лікар. — Чи є у вас для цього хоч якісь аргументи? Я двадцять років пропрацював у цьому шпиталі без жодної догани!

— Вибачте пана капітана, — знову втрутився підполковник. — Ми в жодному разі не ставимо під сумнів ваш діагноз, але Підіпригора нам потрібен. Для розмови. Це забере кілька годин, після чого буде вирішено, чи він повернеться сюди.

— Я несу відповідальність за здоров’я Івана Карповича. Не просто несу, а особисто перед Великим князем Сергієм Михайловичем!

— Великий князь зараз лікується на Кавказі! — дратувався капітан.

— Побажаймо йому здоров’я, — спокійно сказав лікар.

— Нам він потрібен, — кивнув у мій бік підполковник. — Справа державного значення!

— Цілком можливо, але я дозволю вам забрати Івана Карповича лише за наявності наказу. Письмового.

— Почалася війна, не час розводити бюрократію! — крикнув капітан.

— Війна не привід для безладу, — холодно відповів лікар.

Офіцери гнівно дивилися на лікаря, мабуть, розумували, наскільки він рішуче налаштований. Достатньо рішуче.

— Що ж, добре, буде наказ. Але ми виставимо біля палати охорону! — нарешті сказав підполковник.

— У цьому є необхідність? — здивувався лікар.

— Так, є!

— Воля ваша.

Офіцери пішли, лікар залишився, почекав, поки вони зачинять за собою двері. Глянув на мене.

— Щось трапилося, Іване Карповичу?

— Не знаю. Мабуть. Я ж казав вам про моїх ворогів, через підступи яких мусив піти добровольцем. Здається, вони вирішили не забувати про мене і на війні.

— Палата на другому поверсі. Не дуже високо. До того ж поруч пожежна драбина. А Київ місто велике...

— Дякую, Антоне Тимофійовичу, але в мене донька, хутір, кохана жінка. Я не можу втекти і підставити їх під удар.

— Тоді чим я можу вам допомогти?

— Ви не знаєте цих офіцерів? — спитав я.

— Тільки капітана. Його прізвище Корякін.

— Добре, — кивнув я. — Може, хтось у шпиталі ще схоче узяти в мене автограф? То повідомте їм, що я скоро поїду і зараз остання можливість поспілкуватися зі мною. Нехай більше людей бачить, хто мене забирає.

— Тоді, може, і не тільки зі шпиталю? — посміхнувся лікар.

— Можна. Газетники могли б зацікавитися.

— Добре. Я думаю, зацікавляться. А ви поки відпочивайте.

Лікар пішов, я підвівся і одягнувся. Насправді почувався я добре, але сподівався ще деякий час відлежатися. Аж тут тобі контррозвідка. І гадки не мав, для чого я їм. Але впевнений був, що не для чогось приємного. Чув, як біля дверей ходить хтось у чоботях. Мабуть, солдата поставили. Стережуть.

— Що таке? Ану відійдіть! — почув я крики з-за дверей. — Не можна! Не можна! Відійдіть!

— Та ми до Івана Карповича! Тут же Іван Карпович?

— Який ще Іван Карпович?

— Ну, Підіпригора!

— Підіпригора? — здивувався солдат. — Ану стійте! Стійте! Відійдіть, трохи!

Якесь борсання за дверима, потім їх відчинили, визирнув солдат. Молодий хлопець років двадцяти. Глянув на мене. Здивувався.

— Ой, а ви ж Іван Карпович Підіпригора, славетний сищик? — спитав у мене.

— Так точно, я і є.

— А чого вас охороняють?

— Не знаю, це ж військова контррозвідка так вирішила. Може, від німецьких шпигунів бережуть?

Почув, як у коридорі загомоніли: «Від німецьких шпигунів! Контррозвідка! Охороняють! Німці хотіли вбити нашого Івана Карповича! Негідники кайзерівські!»

— Той, тут люди прийшли. По автографи, — сказав мені солдат, наче питав поради.

— То пусти їх.

— А начальство не лаятиметься?

— Ну а що ж тут поганого? Так би мовити, підтримка патріотичного духу! Пускай!

— Так, заходити, тільки по одному! — наказав солдат.

Я приймав, але відпускати людей не поспішав, спочатку розпитував, для кого автограф, потім робив красивий і розлогий підпис, балакав із людьми. Коли капітан з’явився за півгодини, то від палати моєї стояла величезна черга, кажуть, аж до першого поверху.

— Це що таке? — почув я крик капітана.

— Ваша благородь, шанувальники таланту Івана Карповича...

— Припинити! Припинити! — затіяв капітан істерику.

— Пане офіцере, ну будь ласка! — почав просити натовп.

— Я його забираю! — відрізав капітан.

— А для чого? Ви ж із військової контррозвідки? — спитав хтось.

— А ти хто такий, що запитуєш?

— Я з газети «Киевлянин», ми чекали на приїзд Івана Карповича, але він затримувався. Потім дізналися, що Підіпригора у шпиталі під охороною військової контррозвідки! Чи правда, що на славетного сищика полюють німецькі шпигуни?

— Державна таємниця! — закричав капітан. — Всім розійтися!

Натовп захвилювався, кричав, що розходитися не буде, бо от поїде Іван Карпович на фронт, коли ще його побачиш, а всім же хотілося отримати автограф.

— Відійдіть! Припинити! — валував капітан, але, судячи з того, що крик його швидко зійшов на