Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

class="p1">— Це не означає, що той, хто тебе отак жене — друг, — зазначив Вампір філософські. — Воруши мізками, Лилику, ще воруши. Підставили, підклали труп, та не для того, щоб тебе посадити. Дивний хід, погодься.

— Хто б сперечався — я не буду.

— Молодця. Для чого всі ці забави?

— Нічого так забави.

— Ага, — погодився Вампір у тон. — Ти комусь дуже потрібен на волі. Тебе змушують робити речі, яких би за інших обставин ти ніколи не робив би. Й відмовити не можеш.

— Що робити? Кому відмовляти?

Донцов виставив руки долонями вперед.

— Це не до мене. Як ти там казав, раніше ще трьох задушили й цицьки покраяли?

— Чотирьох.

— Нічого не чув про таке. Хоча мав би, подібне свинство повз мене не проходить. Знаєш, як ставлюся до придурків із вавками в головах. Сам ловив би, ментам не здавав.

Тепер Кобзар виставив поперед себе правицю.

— Стоп!

— Ну?

— Не знаю, як пояснити...

— Кажи, розберуся.

— Аби виправдати тебе, знайшли вбивцю Вані Золотого. Щоб виправдати себе, я маю знайти маньяка, який убиває дівчат, — прояснилося так, ніби після перепою добряче нюхнув нашатирю. — Дуже дивно все. Виходить, мене пускають на серійного вбивцю, перед тим об лаштувавши все так, аби Мері стала його жертвою, та ще й у мене в ліжку.

— Хтось казав, що буде легко, Лилику?

— Добре, добре, — звивини шалено рипіли, в скронях стукали дрібні молоточки, Олег стиснув їх пальцями. — Розрулю, вигребу. Бач, мені подумати трохи треба, в спокійній обстановці. Напрямок руху визначити, все таке... І подзвонити.

Він поліз по телефон.

Вампір рухався спритно — Кобзар не встиг витягнути трубку, як він уже підбив долоню знизу. Мобільник упав, Донцов легенько копнув його носаком, підхопив, кинув на верстат.

На Олегових очах розтрощив молотком.

— Отак.

— Ти... — Кобзареві забракло слів.

— Я, — легко погодився Вампір. — Звідси не треба нікуди дзвонити. Хер знає, хто слухає. А те, що тебе ловитимуть по дзвінках, ясно, мов Божий день.

— Трубка чиста... була...

— Жодного разу нікого не набрав?

Кобзар закусив губу. Він-то втік, проте Головко лишився. Не важко припустити: рудого крутитимуть, поки не з’ясують, як і чому він опинився там, де знаходився підозрюваний у вбивстві, до того ж — його друзяка. Серед іншого, перевірять вхідні дзвінки. Зафіксують номер, оператора, візьмуть на контроль.

— О, бач, вчишся мізкувати, — Вампір зрозумів мовчання правильно. — Сиди. Дам трубку, яку не вирахують і не відстежать. Але не назовсім, позичу. Все, більше нічого не можу для тебе зробити. І на твоєму місці, Лилику, я б поспав.

Він вийшов, щільно причинивши двері.

А Кобзар, на свій подив, справді незабаром заснув, скинувши взуття й загорнувшись у теплий кошлатий ліжник.

Другий день засинав без краплі алкоголю.

Забув уже, коли таке було.

11

— Бач, біда з нашим Лиликом. У таке вступити — треба вміти.

Замість відповісти Головко налив сам собі горілки з графинчика, розрахованого на чвертку. Зазвичай не захоплювався, особливо тепер, коли Ніні скоро народжувати. Дружина терпіла запах алкоголю, та не любила, й Артемові доводилося зважати на це. Але після сьогоднішнього дня треба випити, Ніна все зрозуміє. Дзвонила вже кілька разів, сидить же вдома, юзає інтернет, а стрілянина біля Політеху стала чи не головною новиною дня. Згадали всує його прізвище, та важливіше — назвали Кобзаря. Звісно, Ніна не стрималася, смикала його по телефону вже вчетверте.

Дома все пояснить.

Випив махом, запив кавою, тепер сказав:

— Питань по справі багато.

— По кожній справі завжди є питання. Коли чесно, вже й з забув, як воно буває.

Тимур Нагорний потягнувся до карафки.

— Не п’ю, так хоч наллю. Самому себе обслуговувати — алкоголізм, Артемоне.

— А я таким не переймаюся, — знизав плечами Головко. — Забобони.

— Не мені на це з-зважати.

Карафку тримав лівою рукою.

Народжений шульгою, Нагорний знав безліч прикмет про ліву руку.

Найбільше застерігають від того, аби нею щось брати й подавати. Якось дізнався, що ліворуких деякі релігії вважають ледь не посланцями диявола. А той, хто вітається лівою, у правиці тримає зброю, що робить шульгу небезпечним. З віком Тимур перестав заморочуватися, і у свої сорок два лиш сміявся, згадуючи підліткові комплекси. Вони були, адже довкілля не прилаштоване під таких, як він. Тож із дитинства все навкруг здавалося ворожим.

У школі Нагорного вперто намагалися перевчити.

Він чесно старався, але правою не виходило писати гарно. За каракулі вчителі гнівалися, постійно знижували оцінку, навіть якщо все було правильно. Вдома батьки за це карали, чим вганяли хлопця в депресію. Тимур намагався вирватися з зачарованого кола: виправити все міг, лише помінявши власну природу, але це було неможливо за визначенням. Через те зрозумів: краще начхати на шкільну науку. Для чого знання, коли оцінюють не їх, а те, якою рукою тримаєш ручку, крейду чи дерев’яний молоток-киянку на уроках праці.

До всього хлопець заїкався. Не сильно, але часом, коли накручував себе, слова застрягали й доводилося докладати зусиль, аби проштовхнути їх. Так природа зробила Нагорного двічі не таким. Право на інакшість у жорсткому шкільному середовищі доводилося виборювати кулаками. Міг би мати друзів, знайти свою компанію. Але агресія та ворожість прогресували стрімко, і шульга, який затинався у відповідь навіть на легенькі жарти, вирішив триматися одинаком.

Ось чому спершу в армію, а потім у міліцію Нагорний прийшов лихим на все та всіх. У війську через «не можу» навчився стріляти обома руками, хоч прапорщик намучився з ліворуким солдатом, а інші кепкували з незграби. Довго це не тривало. Тимур заткнув кілька ротів, вибивши зуби саме лівим кулаком. Після того, як найдошкульніші вмилися юшкою, його не займали, хоч поважати більше не стали. Нагорний не зближувався ні з ким, а вихід негативові давав на стрільбах. Іншої дороги, ніж у школу міліції, для себе не бачив. Бо вже знав: матиме владу й ніхто не ризикне глянути криво.

Одного не врахував: доросле життя влаштоване так, що до ліворуких нікому немає діла. Коли при вітанні простягав лівицю, трохи вивертаючи при цьому, аби потиснути руку візаві, це дивувало співбесідника кілька секунд. Потім він починав сприймати Тимура трохи поблажливо — або Нагорному щоразу так здавалося. Комплекси нікуди не поділися, він лише загнав їх углиб. А пару випускав на затриманих, підозрюваних чи на