Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

6.3

 

***

Незвичайна карета з шумом увірвалася на подвір’я і відразу привернула мою увагу. Султани з червоного пір’я на головах коней означали, що приїхав хтось, хто був на державній службі як слідчий або ж кат. Нишпорка в першому випадку, чистильник, як називали таких людей позаочі, – в другому. У Тавенні їх було всього двоє, причому один порядкував на Майдані Страт у передмісті, а інший прославився як мисливець за головами, що не гребує нічим.

– Принесла ж недоля, – повідомила я віконній рамі і припала носом до скла. – Комусь буде непереливки.

Дверцята з мерзенним гербом прочинилися, випускаючи високого нескладного чоловіка в червоному камзолі. Його голову вінчав крислатий капелюх, прикрашений чорним пір’ям, і гостю довелося притримати його рукою, щоб подивитися на вікна другого поверху.

Прямо на мене.

Я відсахнулася, спіткнулась об складку килима і впала на підлогу, боляче вдарившись ліктем об низький столик біля ліжка. Чистильник прийшов за мною, жодних сумнівів. Ось так просто, серед білого дня, на очах слуг і охорони, він підніметься до моєї кімнати й відімкне двері. Скільки вдасться протриматись? Я більше не мала ілюзій і розуміла: залишилися лічені миті.

Погляд з-за фіранки показав, що чистильникові припала до душі потворна карликова собачка якоїсь пані. Як довго він розчулено сюсюкатиме? Як довго жінка витримає його нав’язливі компліменти?!

Я гарячково міркувала, як краще розпорядитися часом.

Для початку – одяг. Основна його частина залишилася в гардеробній, проте я прекрасно знала, що жодна з моїх яскравих мереживних суконь не дасть змоги далеко втекти. Вони занадто помітні. Занадто мої!

Обірвати зайві оборки з того, що залишилося тут, я встигла давно, ще коли планувала оглушити стару служницю і з боєм прориватися крізь охорону. Але колір… Рожевий, ліловий, жовтий, світло-зелений, до того ж навіть регулярне витирання пилу не допомогло замаскувати дорогі тканини.

Погляд наткнувся на колись впущену на підлогу і досі не підняту чорнильницю, у якій виднілося засохле чорнило. Напівсолодка бурда, яку служниця називала компотом із сухофруктів, стала відмінним розчинником. Про те, що часу на сушіння одягу немає, я не думала.

Ех, ризик був того вартий! Тканина ввібрала всю рідину до останньої краплі і здавалася лише злегка вологою. Залишаючи на шкірі світло-сині патьоки, я натягла перефарбовану сукню і обережно виглянула за занавіску.

Чистильник уже пішов з подвір’я.

Пальці тремтіли, коли я намагалася втиснути неслухняний ключ, залишений добросердим охоронцем, у замкову щілину. Не виходило. Я кусала губи, не розуміючи, чому він не підходить, поки не здогадалася: з того боку стирчить інший ключ.

Це було жахливо. Я ревіла, сидячи на підлозі біля дверей і не в змозі нічого зробити. Примарна надія згасла, і мені залишалося лишень чекати. Важкі кроки раз у раз чулися в коридорі, і я не відразу зрозуміла: це стукає моє серце.

Чому так довго? Очікування виснажувало…

Клацання замка біля самого вуха прозвучало як грім. Я мимоволі підняла голову і побачила ошелешене обличчя ката, що дивився на мене з неприхованим здивуванням.

Двері, за якими зараз не було охорони, почали зачинятися. Від рятівного коридору мене відгороджували лише ноги пана в червоному камзолі, але він цього ще не зрозумів.

Бувши непосидючим підлітком, я часто спостерігала за тренуваннями стражників на задньому дворі, більше оцінюючи їхню зовнішність, аніж бойові навички. Але одне мені запам’яталося назавжди: той, хто завдав перший удар, має серйозну перевагу.

Обхопити руками коліна чистильника і смикнути до себе виявилося простіше, ніж я думала. Він похитнувся, вчепився пальцями в одвірок, однак чорнило і сльози, які я розмазала по всіх дверях, зробили свою справу. З приглушеним стуком його потилиця зустрілася з дверною ручкою. Двері відразу ж відійшли вбік, а чоловік впав на м’який килим коридору і на мить затих.

– Щоб тебе! – Встаючи з підлоги, я втиснула непотрібний тепер ключ йому в живіт (начебто в живіт) і кинулася вперед.

Якби кат по-чесному знепритомнів і не спробував мене зупинити, сліпо розмахуючи руками, я б не пройшлася гострими підборами (іншого взуття у княжни-підкидька просто не було) по його обличчю і не роздерла б йому верхню губу.

Князь трапився мені на першому поверсі. Він стояв біля сходів, тримаючи в руках мішечок із червоними зав’язками, і дивився у відчинене через спеку вікно. О так, зовні моєї колишньої в’язниці життя аж вирувало, а я й не уявляла, закінчується літо чи починається.

Варто було рахувати дні? Через кілька тижнів після того, як двері моєї кімнати зачинилися для мене назавжди, ця ідея теж спала мені на думку. На жаль, спочатку я не вірила, що залишуся полонянкою настільки довго, і не надавала значення часу. А він біг швидше, ніж здавалося…

Моєї появи виявилося досить, щоб князь зблід і впав на коліна. Я не збиралася йому мстити, чесне слово! Значною мірою я сама погодилася закрити очі на всі дивацтва розкішного життя. Якби багатство і становище в суспільстві не паморочили мені голову, можна було б помітити безліч свідчень того, що відбувається дещо неправильне. Озираючись назад, я бачила фальшиві посмішки «батьків», їхні награні жести і показну турботу, чула брехливі слова, які не обдурили б і дитину. На жаль, блиск коштовностей прекрасно згладжував нерівності.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍