Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

сходах зустрівся з «хвостом». Той ішов у парі з молодою жінкою. Обоє прикидались п'яними. Втім, дама явно була тільки для декорації. Вийшли, безумовно, від Долла. Про це свідчили мокрі сліди чоловічих черевиків і жіночих бот на паркеті його номера.

Шеф зустрів доброзичливо. Присунув фотель, почастував грецькими сигаретами. Хизуючись знанням російської мови, кинув:

— На щите или под щитом?

— На щиті, докторе, і навіть з привітаннями від колишніх ваших друзів.

— Зворушений! Прошу докладніше.

Клинченко дістав з невеликої валізки карту узбережжя з чітко нанесеними позиціями берегових батарей. Оповів про свої пригоди, зустрічі з «законсервованою» агентурою, про те, як виконав доручення Данила Скоропадського. Не приховав операції з контрабандою. Поцікавився, ніби між іншим:

— Кому здати хутро?

Долл розсміявся.

— Це ваш трофей. Нагорода за удачу.

Клинченко похитав головою:

— Докторе, ви краще, ніж будь-хто, знаєте, що в мене з більшовиками війна ідейна. Не хотілося б розмінюватися на барахло.

— Не думав, що ви надаєте значення, таким дрібницям. Ну, подаруйте хутро знайомій дамі.

— Не маю поки що…

Долл замислився.

«Ага, дійшло! Думає: брати чи не брати», — спостерігав Микола за своїм співрозмовником. І почув слова, заради яких, власне, згадав про те хутро:

— Тоді я візьму гріх на душу і подарую ваше хутро своїй дружині. Тільки хай це лишиться між нами. У кожного, знаєте, є вороги…

— Можете покластися на мене! Передайте фрау Долл, хай носить на здоров'я.

Шеф став ще люб'язнішим, розповів деякі деталі своєї поїздки до Греції та Італії. Федоров, виявляється, лишився ще там продовжувати переговори з вірменськими та грузинськими буржуазними націоналістами, а «Метью» чекає на новий рейс до Одеси.

— Тільки ви в цей рейс не підете. І до Грубешова теж більше не повернетесь. Відзвітуємо в Берліні, перепочинемо трохи, а далі буде видно. Скажу без сентиментів: хоч ви й слов'янин, а мені і ще декому з наших припали до душі. Одним словом, хай хтось інший посидить тепер у Грубешові, а ми виходимо на широку дорогу.

Наступного ранку поїзд уже мчав їх до Берліна. Клинченко сподівався і там почути слово подяки. Не помилився. На Дессауерштрассе капітан Катценбах, а на Алоїзенштрассе сам гетьман довго тисли йому руку. Данило Скоропадський записав адреси гетьманових «прихильників» з Одеси, пообіцявши при першій нагоді вислати їм літературу.

— Вам, — сказав на прощання Данило, — варто було б наступним рейсом «Метью» знову побувати на Радянщині.

Але на Тірпіцуфер вирішили по-іншому. Після кількох днів відпочинку, протягом яких Клинченко встиг розшукати свого зв'язкового, що виписався вже з лікарні й продовжував свою діяльність агента великої швейцарської фірми годинників у Німеччині, Долл повідомив:

— Радійте, разом зі мною ви дістанете призначення до Кракова.

— А чим, власне, воно має бути радісним, це призначення?

— Друже мій, абверштелле Краків — один з найбільших розвідувальних органів абверу. В сфері його діяльності — весь захід України і польське генерал-губернаторство. Є простір для таких, як ми з вами. Всупереч старому римському прислів'ю — скажу: краще бути другим у Кракові, ніж першим у Грубешові!

— Отже, — зрозумів я, — ви будете там заступником начальника абверштелле. Поздоровляю! Ну, а яке моє амплуа?

— Я хочу рекомендувати вас ла посаду радника тих, кого перекидають у Радянський Союз. Строк їх підготовки дуже короткий, до того ж метод навчання не індивідуальний, а груповий. Тому порада людини, яка щойно повернулася з Росії, буде корисна. Тим більше, що зустрінете і декого з своїх старих знайомих.

Клинченко подякував, але розмова ця лягла на серце тривогою. Радити випускникам гітлерівських розвідшкіл щось справді для них корисне він, звичайна, не міг. Це означало, по суті, працювати проти своєї Батьківщини, утруднювати боротьбу радянської контррозвідки з гітлерівськими шпигунами. Можна давати поради, які прискорять провал фашистських розвідників, але на такій позиції довго не втримаєшся. Отже, майбутнє повите туманом.

Що чекає на нього в Кракові? Менше за всіх міг відповісти на це запитання він сам. Тішив себе надією, що зміни принесуть не тільки нові труднощі, а й нові можливості. Не вперше вередлива доля заводила його в лабіринти. І виходів з них завжди було лише два: один — до перемоги, другий — під сокиру гестапівського катай Та досі щастило. Крім уміння, допомагала ненависть до ворога. Не та, що спалахує раптом, як блискавка, засліплює і затьмарює розум, — ні, та — поганий радник. В Миколі жила інша ненависть: непримиренність до всякої соціальної кривди, паразитизму, до людців, які своє мізерне міщанське щастя готові будувати на виснажливій експлуатації чужої праці, І чим глибше вникав Клинченко у філософію, психологію, в політичні розрахунки «колег» з абверу, тим більше розумів: у них для сьогодення і майбуття одна міра — скільки пощастить «третьому рейхові» загарбати територій, знищити або підкорити собі людей. Саме на цій підставі арійцям обіцяно рай на землі. Для цього, тлумачено їм, треба тільки виграти війну, одні народи знищити, а інші перетворити на слухняних рабів. Втім, Отто Долл вважав, що не варто повторювати помилки стародавніх римлян і греків, які зазнали від тих рабів чимало клопоту. Десь там, у майбутньому «тисячолітня імперія» матиме незліченні армії механічних роботів. А поки що біологи повинні винайти такі засоби впливу на неповноцінні народи, які б перетворили і живих рабів. на бездумних виконавців волі своїх володарів.

Звичайно, уявлення про фашизм Клинченко мав і до безпосередньої зустрічі й контактів з гітлерівцями. Читав, чув від товаришів, яким доводилося бувати в Німеччині після приходу Гітлера до влади. Та зблизька все це було ще мерзеннішим, огиднішим, страшнішим, ніж можна собі уявити.

Був час, коли Микола злякався. І не тортур, яким піддали б його «колеги», дізнавшись, що він радянський розвідник. Боявся іншого: раптом не стримає себе, зірветься й розрядить пістолет у тих доллів, катценбахів, Скоропадських, федорових, які вже не приховували від нього своїх планів «нового порядку» на радянській землі.

Коли таке на нього «находило», Клинченко викликав у своїй пам'яті одну подію: зустріч у школі, де вчився розвідувальній майстерності. На запрошення командування школи завітав якось до курсантів ветеран ЧК. Біографія гостя, як виявилося, була захоплююча. Десятки років провів він за межами Батьківщини. Всю громадянську війну довелося