Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

світло, яке надавало обличчям трупного кольору. Кірхнер[172] бачив це ще 1912 року; і тут також візія митця передувала кмітливості техніки. Перед війною процес над сутенером-убивцею на ім'я Берґер дав можливість зазирнути на нічний бік перенаселеного біотопу: ходіння від одного пивного павільйона до іншого, розмови серед своїх, аж поки почне світати, неспокійна ніч, розрахунок у залі чекання Силезького вокзалу, сон до обіду, затуманене пробудження, і ніби демон починав нове коло.

Комісар поліції Треско вмів про це розповісти. Злидні залишилися, вони навіть стали загальними, але й призвели до активності. Карикатури Ґеорґа Ґросса та Дікса змінили карикатури Цілле[173], які завжди орієнтувалися на певний настрій. Про ці спазми згадують неохоче, але саме вони провіщали великі зміни. І таке почуття було в багатьох; пізніше Рудольф Шліхтер[174] писав мені, що Ґросс охоче знищив би цю частину своєї роботи.

Напруга наростала, через десять років вона досягла свого максимуму, коли націонал-соціалісти та комуністи тисячами почали збиратися у протистоянні довкола Александерплац. Сили були рівними, як не дивно, тож поліції вдавалося утримувати рівновагу й зупиняти вуличні побоїща. Заворушення були також, але трохи пізніше, коли почали зачиняти єврейські універмаги.

93

Досі шкодую, що попалив свої записи, зокрема і з того часу. Вони охоплювали події від народних зборів на Темпельгофському полі, де відбувся велетенський феєрверк, й аж до проскрипції в червні 1934 року. І тут мені бракує не фактів, а першого запису вражень. З фактів залишається тільки порожня мушля, там уже немає протоплазматичного руху «сірого єства», яке формується задовго до будь-якої краси чи логіки.

Коли ми їхали Янновицьким мостом, один із цих типів — напівковаль, напівселянин — поглянув на мене і сказав: «Єврей не хоче працювати молотком». При цьому його кулак гойдався туди й сюди, наче був закріплений на топорищі. Автобус, цей кошик, повний люду, якраз переїздив через річку Шпрее. Здавалося, що у воду впав камінь і від нього розходяться хвилі; кожен чув його, але ніхто не відповів. Це був новий тип мовчання, що якраз з'явився і став поширюватися: в цьому мовчанні не було ні ввічливості, ні схвалення, ні обурення, але й не було більше байдужості — напевне, всього потроху, але за своєю суттю це мовчання було чимось іншим.

Саме в такі моменти ми відчуваємо щось нове, що нас зненацька захоплює, бентежить, але водночас ми впізнаємо його з усією чіткістю, ніби завжди знали. Так само було й тоді, коли я почув вібрування першого снаряда під Оренвілем[175]. Життя підганяється під новий ключ.

Або ще на острові Зюльт 1934 року: тоді ми, відпочивальники з Берліна і Гамбурґа, із Середньої[176] та Південної Німеччини лежали на пісочку. Сонце світило на пляжні шезлонги-кошики. Картина як зі страшенно жаркого літа 1911 року — можливо, не так різко, трико були сміливішого крою. Хтось прийшов із ранковими газетами. Рема та еліту штурмових загонів уночі було заарештовано, почасти навіть страчено[177]. Данська газета писали про сотні вбитих. Щойно вони хотіли заковтнути весь райхсвер, і ось уже сидять у камері, мусять ковтати пігулки з отрутою або лежать мертві на піску.

Скільки ж могло минути часу, поки там, між пляжними кошиками, «сформувалася думка»? Дві-три хвилини. Аж тут включилися голоси, дзвінкі, енергійні, цілковито впевнені, як ворони перед курми на господарці. То були лихі хлопці, от і дістали по заслузі. Один був знайомий із берлінським обергруппенфюрером і, можливо, ще вчора цим вихвалявся. А тепер він міг його викрити й обмовити: хлопчик для насолод вищої педерастії, ліфтер, який завдячує своєю кар'єрою тим, що дозволяв, аби ним потурали.

Таке відбувалося під час усіх революцій, то ніби як перше шумовиння. Воно здається чимось незвичним, але підпадає під правило: воно передбачуване. І помилився той, хто гадав, ніби тоді настав початок кінця; він просто не знав сили пролитої крові.

Історик повинен бути обізнаним із фігурами, які повертаються; лише в цьому разі історія викликатиме повагу як наука. Тоді анатомія буде точною, пропорції піддаватимуться визначенню. Щоправда, історик є радше рисувальником, ніж живописцем, його захоплюють категорії, на які поділяється план, великі лінії. Стосовно самих подій, то освічений журналіст тут може бути попереду. Він бачив, як почали очі світитися, як здибилася шкура, як майже непомітно вилізли пазурі. Светоній залишається незамінним, без огляду на Таціта. Та й без Марціала годі обійтися. Коли під час читання ми переходимо від одного до іншого, то ніби змінюємо оптику мікроскопа. Коло зору звужується на користь детальнішої структури.

94

Я знову повертаюся до Александерплац, цього разу на початок тридцятих років, коли ще багато чого збереглося з характерного для рубежу XIX і XX століть. Було більше кінотеатрів, більше автомобілів, ще небагато механічної музики. Капелюх і краватка належали до обов'язкового габітусу. Кашкети вже зникли. Старі, вичовгані хідники з кайзерських часів, коли була споруджена парадна площа. Все це більшою чи меншою мірою було знищено бомбами — головне управління поліції, великі універмаги, пивні палаци, багатоквартирні будинки часів грюндерства з їхніми фасадами та внутрішніми дворами, куди в суботу заходив чоловік із катеринкою.

Коли я вивчаю план міста в 22-му виданні Бедекера[178] за 1954 рік, намагаючись пригадати старі маршрути, мені здається, що я заблукав. Я шукаю вуличні вивіски, але навіть вони змінилися; Ландсберзька вулиця зветься тепер алеєю Леніна. Я не можу знайти поштамт, де в мене щоденно були якісь справи. Де були поштові скриньки? Де була перукарня?

Будинки, в яких я жив тут або в Ганновері чи Ляйпциґу, майже всі зникли — від підвалів із вугіллям і велосипедами й до горищ, де зберігалися старі меблі, що відслужили своє. Тепер там стоять інші будинки або розташовано зелені насадження й автомобільні стоянки.

Через такі повернення здається, що прожитий час тане; реальність будинку починає здаватися підозрілою — майже як архітектурний шкіц, який виявився недостатнім, і після готового проекту його стерли. Але дивна річ: у сновидіннях все виглядає так само, як і колись — зовсім неушкоджене, навіть майже недоступне руйнації. І хоч як сильно підводить нас