Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

class="book">Для таких подій Мопс одягався у відповідну урочисту одежу. Він одягав парадний гаптований золотом мундир, з двома рядами орденів на грудях і шпагою при боці. Його ліва рука, затягнута в білу рукавичку, тримала за ріжок і денцем донизу рогату «наполеонівську» трикутку. Права біла рукавичка лежала всередині, недбало кинута через крис. Великий палець лівої руки притискав її до ріжка. Рука з трикутним допотопним капелюхом була зігнута в лікті, притиснута до грудей під прямим кутом і викинута рівно наперед. Мопс посувався повільно і урочисто, і трикутний капелюх плив попереду.

З Мопсового маскарадного туалету, ми знали, сміялися самі вчителі. Ніхто навіть із найстаріших вислужених педагогів, які мали право на подібний гаптований мундир та трикутку, не носив їх вже років з десять. Шпагу та ордени чіпляли лише в царські «тезоіменитства». Але ми до Мопсового маскараду ставилися вельми прихильно і зустрічали його завжди з радістю. Мундир, трикутка і шпага віщували нам тільки хороше: несподіване свято, скасування лекцій задля молебну абощо. Крім того, ці атрибути вислуги і влади впливали й на самого Мопса. В мундирі, трикутці та при шпазі він робився лагідніший та доброзичливіший.

Цього разу, ввійшовши раптом серед лекції до класу, Мопс був особливо напиндючений і урочистий. Ліва рука, що тримала кашкет, тремтіла. Ми зірвалися, загриміли партами і виструнчилися, поїдаючи директора очима, як того вимагали гімназичні приписи. Мопс спинився посеред класу. В|н виставив наперед ліву ногу й засунув праву руку за гаптований борт золотого мундира. Кашкетка в лівій руці тремтіла дужче й дужче.

— Дети!.. — щонайурочистіше загугняв він. — Дорогие дети!..

І раптом права Мопсова рука сіпнулася з-за борта і ковзнула за спину між фалди, де містилася задня кишеня. Мопс висмикнув носову хустку й притис її до очей. По наших лавах перекотився тихий гомін.

— Дети! — нарешті заспокоївся Мопс. — Я долзен сообсцить вам великую радосць отнюдь не одной насей родины, но и всего цивилизованного целовецества…

— Ура!. — загриміли ми.

— Ах, вы взе знаете? — дещо розчаровано здивувався Мопс. — Вы слыхали, как я имел узе сцастье долозить об этом васим товарисцям в предыдусцем классе? Хе-хе-хе?

— Ге-ге-ге! — відгукнулися ми.

— Хе-хе-хе-хе! — веселіше підтримав Мопс.

Ми ніколи й не думали, щоб він умів сміятися. Його веселість підбадьорила нас.

— Ге-гє-гє-ге-ге! — гримнули ми на повні груди.

Мопс махнув ручкою в білій рукавичці, і ми враз слухняно урвали регіт і, випнувши груди та викотивши очі, вилупилися на нього.

— За сим я пригласаю вас, гаспада, помолиться и поблагодарить господа бога за милостиво дарованную насей доблестной армии победу над супостатом!

Мопс вийшов. Ми потислися до коридору за ним. Ми нічого не знали. Ми нічого не чули. Ми просто поспішили з нашим «ура». Нам цікаво було довідатися, що за перемога. Може, німців переможено назовсім? Невже це кінець війні? Ми, звісно, дуже раділи за «победу нашего оружия», але нам було б шкода, коли б війна закінчилася так хутко без нашої безпосередньої участі.

Ні, війна ще не закінчилася. То було здобуто Перемишль.

Після молебну ми відспівали «боже, царя храпи» і Мопс виголосив промову. Він говорив про швидку перемогу, про безцінні якості руського народу і про лихий геній «німецького варвара». На німецьких варварствах він спинився досить довго, докладно розповівши про немовлят з розтрощеними черепами, матерів з вирізаними грудьми, про коней, заведених до церковних вівтарів, і про зруйновані пам'ятники старовини.

Чергова лекція після молебну була у нас німецька мова. Було вже два дзвінки, коридори спорожніли, ми розсілися по місцях і неохоче полізли під парти по Глезерів і Пецольдів, по казки братів Грімм. Молебен, ця несподівана розвага, розворушив усіх, і зовсім не хотілося знову братися до остогидних книжок.

На кафедру раптом зійшов Репетюк. Він викинув ліву руку наперед, тримаючи в ній свого кашкета, а праву заклав за борт тужурки. Ми охоче відсунули книжки й наготовилися сприймати якесь видовище. Репетюк поправив золотий ланцюжок пенсне.

— Мілорди! — сказав він. — Невже ми, сини народу-богоносця, дозволимо собі сушити голову над огидною мовою німецького варвара?! — Репетюк підхопив за ріжок томик братів Грімм і потрусив ним у повітрі. — Отнюдь! Засим — я пропоную, джентльмени, не заніматися сьогодні по-німецькому.

— Вірно! Не заніматися! Ура! — відгукнулися ми, і сині томики братів Грімм полетіли назад під парти.

— Кабалеро! — Репетюк підніс догори руку, хотівши ще щось сказати, але, позирнувши на двері, скочив з кафедри і пішов на своє місце. До класу входила Ельфріда Карлівиа.

Ельфріда Карлівна тихо ввійшла і ще тихіше сіла на своє місце. Ельфріда Карлівиа завжди була тиха і скромна, але це вже була зовсім не та Ельфріда Карлівна, яка була раніш. Раніш — до війни з німцями — Ельфріда Карлівна була грозою нашої гімназії. Вона була педантично вимоглива і сувора, але фанатично справедлива. Її боялися і шанували. Вона ніколи не підносила голоса, але на її лекціях ніколи не бувало ніякого бешкетництва… Тепер від тої Ельфріди Карлівни не зосталося й сліду. Ельфріди Карлівни вже не боявся й не шанував ніхто. Її дражнили, з неї глузували, на її лекціях бешкетував навіть перший учень і підлипайло Хавчак. На її лекціях було весело й безжурно. Ми співали, гуляли в шахи, готували інші уроки. Користаючи з того, що Ельфріда Карлівна погано знала російську мову, ми робили нечемності, говорили їй непристойності. Ми відмовлялися відповідати урок, вимагали ставити нам високі бали, зошити з «одиницями» жбурляли їй в обличчя і на загрози поскаржитися інспекторові посилали сердешну дівчину до чортової матері. Ми знали, що тероризована німкеня не поскаржиться нікому. Ельфріда Карлівна втратила свою впевненість, твердість, амбітність. Вона була переможена. Тепер на лекціях вона нервувалася, хвилювалася, губилася. Вона навчилась гніватися, гримати на нас, стукати кулаком по кафедрі. Пуття від цього не було ніякого.

Тільки Ельфріда Карлівна сіла й