Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

тепер по домах нашої аристократії: інженерів, інтендантів та купців[511]. Принаймні раз на тиждень він з'являвся до класу просто з нічного балу, блідий, зелений і невиспаний, з горлом, захриплим після галантного диригування. Через ліве плече, немов ад'ютантський аксельбант, в'юнилася в нього прим'ята трикольорова бинда з великою розеткою коло серця. Це був знак розпорядчика танців. Вітька навмисне забував його зняти. Коли учитель, який починав першу лекцію, робив Воропаєву зауваження, Воропаєв немовби схоплювався, скидав аксельбант і томно просив пробачення. Цілий клас заздрив Вітькиним талантам і успіхам.

І тільки один Вася Теменко, покинутий своїм нерозлучним другом і нездатний слідувати за ним по балах і вечорах через свою непереборну сором'язливість, не міг ніяк вибрати собі якогось конкретного діла. Зате він спеціалізувався на інформаціях. Щодня, сумлінно, від дошки до дошки, він прочитував газету і служив для нас ходячим довідником. Він точно знав розположення частин, вигиби лінії фронту, напрямки стратегічних рухів, місця бойових ударів. Він знав, де ми наступаємо, де відступаємо, де тисне ворог і де ворог панічно біжить. Він знав усе. І для нас це було як знахідка, бо від газетних аркушів на нас, треба признатися, віяло нудотою підручників історії і географії.

Одначе деяке уміння поводитися з газетою виказував Зілов. В перервах від ешелону до ешелону під час чергування на етапному пункті він виймав газету і брався читати її охочим. Охочих було завжди доволі. Порубані і пострілені «землячки», які щойно кілька годин тому повернулися звідти, з самої війни, кидалися слухати вісті звідтіля. Вони були там, на фронті, вони брали участь в боях, вони були поранені, вони тільки випадково уникли смерті, але вони абсолютно не уявляли собі, що ж таке фронт, що ж таке війна.

Про себе, про свою участь у війні багато з них могли розповісти тільки таке. На місці мобілізації їх з молебнем посадовлено до ешелонів. Грав оркестр, дами роздавали цигарки, дівчата кидали квіти. Потім вони їхали — дуже довго, з зупинками на обід і чистку вагонів. Потім, колись уночі, їх розбуджено і висаджено десь — де саме, невідомо, бо була ніч і було темно. Бахкали гармати і навіть торохкотів кулемет. Їх вистроєио й поведено пішки. В темному небі спалахували розриви, немов фейерверки на гулянці в міському саду. Було поночі, сусіда можна було тільки почувати ліктем. Курити було заборонено. Потім їх перестроєно в цеп. Потім вони залягли і почали стріляти. В передранкових сутінках довкола ворушилися таємничі тіні, бовваніли темні силуети — чудні й незбагненні контури нової й невіданої, чужої землі. Потім настав день і бій скінчився. Довколо було просто і звичайно. Ніякої чужої, нової, незнаної землі. Ніякого фронту, ніякої війни. Байрак, згірок. На згірку білі хати невеличкого села. За селом річка і ліс. А позаду — поля. Скільки сягне око — стерня покошених, прибраних полів. Нічого особливого. Можна було курити, давали їсти гаряче, й дозволялося поспати. Вночі знову була стрілянина і раптом — саме тієї хвилини, як автор такої розповіді ладнався перевернутися з лівого занімілого боку на правий, — саме тієї хвилини раптом щось як вдарить у плече і така млость пішла зразу поза шкурою і, головне, у йоги. Потім непритомність.

Це було все. Ні про війну, ні про фронт автор такої розповіді сказати нічого не міг. «Мабуть, так, що й не дійшли ми до самих, тобто, позицій, — казав він, — позиції були, мабуть, десь зразу попереду».

Одначе, для чотирнадцятилітнього Вані Зілова чимало в газеті зоставалося незрозумілого та чудного. Особливо плутався він у статтях. До кожної статті у нього негайно ж з'являлася ціла сотня запитань. Запитання замучували Зілова. Батько — старий слюсар — не завжди вмів відповісти на них.

Запитання мучили і його самого, Товариші до запитань Зілова звикли і ніколи не турбувалися на них відповідати. Та й не зуміли б відповісти. Зілов наважувався з найбільш дошкульними запитаннями вдаватися до самих учителів. Учителі здебільшого знизували плечима й відповідали, що Зілову ще рано сушити собі голову такими справами.

Якось на лекції словесності, яку викладав тепер у нас сам Вахмістр, Зілов раптом підвів руку з двома випростованими пальцями.

— Що вам, Зілов, живіт болить?

— Ні, Юрію Семеновичу, я хочу вас запитати…

— Що таке? — звів свої лисі брови Вахмістр.

— Скажіть, Юрію Семеновичу, — захвилювався й почервонів Зілов, — от я читав газети, мені не все зрозуміло про війну…

— Ну, ну, — нетерпляче підігнав його інспектор. Зілов ще дужче заспішив і зашарівся.

— Значить, так… От ми, руські, пишемо про волю й братерство слав'ян та потребу їх визволити з-під німецького насильства… А як же, я не розумію, пишуть у себе там, у газетах, німці? Вони називають насильниками і варварами нас?..

Вахмістр довго не відповідав Зілову. Спочатку він замислився, втопивши зір кудись убік, за вікно. Зілов ждав, шукаючи запитливими очима відсутній погляд педагога. Потім Вахмістр раптом хутко мотнув головою й кинув поглядом просто в Зілова. Це було, як постріл, і такого погляду ніхто не витримував, не знітившися.

— Зілов! — зарепетував інспектор. — Ви таки вилетите з гімназії! Встать!

Зілов пополотнів і виструнчився.

— Шість годин без обіду! — за хвилину докинув Вахмістр, заспокоюючись.

Зілов сів.

«НІМЕЦЬКІ ВАРВАРСТВА» І МИ

Кожна визначніша перемога російської армії відзначалась у нас в гімназії урочистим молебнем. Якщо звістка надходила серед лекцій, лекції переривалися для патріотичної відправи. В таких випадках Мопс завжди особисто обходив класи, вітаючи учнів з перемогою «русского оружия» і пропонуючи рушати до церкви подякувати богові, «справедливая десница которого вчуже руководит десницами наших беззаветной храбросци полководцев!»