Роальд Даль - ВДВ (Великий Дружній Велетень), Роальд Даль

Треба віддати належне солдатам, які були неймовірно сміливі. З кожним велетнем працювало по шестеро вправних і добре вишколених хлопців. За десять хвилин восьмеро з дев’яти велетнів були вже скручені й зв’язані, мов курчата, і, як ні в чому не бувало, далі задавали собі розкотистого хропака.

З дев’ятим, а ним виявився Тілогриз, солдатам було найбільше клопоту, бо він лежав, підклавши праву руку під бік, і через це було неможливо зв’язати йому обидві руки.

Шестеро солдатів, які панькалися з Тілогризом, почали дуже-дуже обережно витягати цю ручищу з-під туші. Тілогриз протер свої свинячі очка.

— Хто з вас, дурні підгузники, тягти мене за руку?! — заревів він. — Це ти, Досмертістискачу?

Раптом Тілогриз побачив солдатів і зразу очуняв. Він сів і роззирнувся. Забачивши довкола себе людей, людожер заревів і зірвався на ноги. Солдати заклякли від страху і стояли, наче спаралізовані, — у них не було з собою зброї. Головнокомандувач армії ввімкнув у джипі задній хід.

— Людські чворіння! — загорлав Тілогриз. — Що ви, мізерняві калявчики, робите у нашій країні?!

Він схопив солдата і підняв його високо вгору.

— Сьогоднині я мати ранню вечерю! — заревів він, дико регочучи і тримаючи в руці бідолашного солдатика, що відчайдушно борсався і звивався.

Софія, стоячи на долоні ВДВ, дивилася на це з жахом.

— Робіть щось! — крикнула вона. — Швидше, доки він його не з’їв!

— Постав його на землю! — крикнув ВДВ.

Тілогриз обернувся і втупився у ВДВ.

— А ти що тут робити з цими дрібними калявчиками?! — заревів він. — A-а, я починати второпіпувати!..

ВДВ кинувся на Тілогриза, але гігантський шістнадцятиметровий велетень легко збив його з ніг, відмахнувшись вільною рукою. Софія теж упала на землю, проте не переставала шукати вихід із ситуації. «Треба щось робити! Я мушу щось придумати! Мушу!» Враз вона згадала про сапфірну брошку, пришпилену королевою до її сукні, і швиденько її відшпилила.

— Я зараз тебе повільно гризати, — сказав Тілогриз солдатові, що випручувався з його руки. — А потім ковтну ще десять або двадесять ваших личинок-смачинок! Від мене ви не тікати, бо я гасати п’ятдесятно швидчіше од вас!

Софія з брошкою в руці підбігла ззаду до Тілогриза. Наблизившись до його гігантської волохатої ноги, вона з усього маху штрикнула довгенькою шпилькою у праву щиколотку Тілогриза. Шпилька впилася в ногу та й там і залишилась.

Велетень заревів з болю і високо підскочив. Він випустив з рук солдата і вхопився за ногу.

ВДВ, добре знаючи, який Тілогриз боягуз, вирішив скористатися нагодою.

— Тебе жальнула змія! — заверещав він. — Я бачувати, як вона тебе жальнула! Це жахомахнюща годиннюка! Тобі смертина!

— Рятуйте наші груші! — ревів Тілогриз. — Єрихон! Чуєш, сурми заграли?! Плюйте в сурми! Мене жальнула труйна годиннюка!

Він гепнувся на землю, хапаючись за щиколотку і завиваючи, як сирена. Раптом він намацав брошку.

— У мене вп’ялися зуби труйної годиннюки!

Я відчувати їх на своїй щикавиці! — лементував Тілогриз.

ВДВ збагнув, що з’явилася ще одна нагода.

— Треба хуткаво витягти ці труйні зуби! — закричав він. — Бо інакше тобі бенюк! Я зараз допомогти!

ВДВ вклякнув на землю за спиною Тілогриза.

— Треба міцно триматися за щикавицю обома руками! — звелів він. — Це зупинить трутку і не дасть їй піднятися по нозі до твого серцевиння!

Тілогриз вхопився обома руками за щиколотку.

— А тепер заплющити очиці, стиснути зуби і слати до небесся молитву, поки я вийму з тебе труйні зуби годиннюки, — сказав ВДВ.

Нажаханий Тілогриз усе так і зробив.

ВДВ показав знаками, щоб дали йому мотузку. Солдат миттєво виконав його наказ. І поки Тілогриз обома руками тримався за щиколотку, ВДВ спритно зв’язав йому руки й ноги одним морським вузлом.

— Я витягати труйні зуби! — прокричав ВДВ, затягуючи вузол ще тугіше.

— Роби це хуткаво, поки трута не дійшла до серцевиння! — репетував Тілогриз.

— Готово, можеш побачувати, — мовив ВДВ, встаючи з колій.

Коли Тілогриз побачив, що його зв’язали, наче індика, він заревів так несамовито, аж здригнулися небеса. Він крутився і звивався, борсався й борюкався, вертівся й виривався. Але нічим не міг собі зарадити.

— Ви — молодець! — вигукнула Софія.

— Ти молодець! — усміхнувся маленькій дівчинці Великий Дружній Велетень. — ТИ нам усім рятувати життєвість!

— Принесіть мені, будь ласка, брошку, — попросила Софія. — Вона належить королеві.

ВДВ витяг чудову брошку з ноги Тілогриза. Той заревів. ВДВ витер шпильку брошки і віддав її Софії.

Цікаво, що впровдовж усього цього хаосу жоден із решти хроплячих велетнів не прокинувся.

— Коли спати тільки одну-дві години на добу, тоді спляваєш удвоє міцніше, — пояснив ВДВ.

Головнокомандувачі армії і військово-повітряного флоту знову виїхали джипами наперед.

— Її величність високо оцінить мої дії, — сказав генерал армії. — Вона, мабуть, нагородить мене медаллю. Що робимо далі?

— Тепер усі їхати до моєї печериці вантажити банки із сонами, — відповів ВДВ.

— Ми не можемо марнувати час на такі дурниці, — сказав генерал армії.

— Це наказ королеви, — втрутилася Софія. — Вона вже знову сиділа на долоні у ВДВ.

Отож усі дев’ять джипів під’їхали по печери ВДВ, і розпочалася операція із завантаження снів. Треба було завантажити п’ятдесят тисяч банок, по п’ять тисяч на кожен джип, і вся ця процедура тривала понад годину.

Поки солдати вантажили сни, ВДВ з Софією зникли за горами для однієї таємної місії. Коли вони повернулися, на плечі ВДВ висів мішок завбільшки з невеличкий будинок.

— Що це там у вас? — вимогливо запитав головнокомандувач армії.

— Цікавій Варварі наса бити в барі, — відповів ВДВ і відвернувся від дурного генерала.

Упевнившись, що всі його дорогоцінні сни завантажені на джипи, ВДВ звелів:

— А тепер ми їхати назад до впердолетів і піднімати на них жахомахнющих велетнів.

Джипи поїхали назад до вертольотів. Усі п’ятдесят тисяч снів акуратно, банка за банкою, перенесли туди. Солдати теж забралися у вертольоти, а ВДВ із Софією залишились на землі. Потім усі вони повернулися туди, де лежали велетні.

Було приємно дивитися, як дев’ять величезних армійських гвинтокрилів зависли в повітрі над міцно зв’язаними велетнями. Ще приємніше було бачити, як ці велетні прокидаються від жахливого