Уляна Пас - На твоєму боці, Уляна Пас

– Яне, я бачила допис в інтернеті, – заявляє якась блондиниста лялька і торкається нарощеними нігтями плеча хлопця. – Ти дійсно був сьогодні у притулку для собак? Чи це ти, Данчику?

– Ні, це Ян, – хмикає Дан. – У мене сьогодні інша місія була. Я допомагав команді татуся роздавати подарунки у будинку пристарілих. Не скажу, що було кайфово, але в лайні, як братик, не копирсався. 

Усі починають реготати, а мені так неприємно стає після слів Дана… Все-таки він мудак, і добре, що я це в очі йому сказала.

– Я сам не в захваті від цього, – додає Ян і робить ковток алкогольного напою. – Цей притулок – це жах якийсь. Мені досі здається, що шкіра просякнута цим запахом. 

– Ти чудово пахнеш, Яне! – білявка мало не кусає за вухо хлопця, коли вдихає носом його аромат. – Можу тебе запевнити.

– О! В когось сьогодні буде весела нічка! – регоче Дан. – Думаю, брате, ти заслуговуєш на такий подарунок після собачого лайна і смороду! 

Як же мені кортить розбити об голову Дана пляшку з алкоголем. І не тільки об його! Як Ян так може? Він же залишився зі мною там! Допомагав! Чому зараз вдає з себе жертву і сміється з роботи, яку Давид виконує кожен день?! 

Мене така злість бере, що, не втримавшись, таки наближаюсь до столика, щоб брати мене побачили. І коли вони бачать, обоє миттєво перестають усміхатися.

– Доброго вечора! Я готова прийняти ваше замовлення! – кажу і не можу відвести погляду від Яна. Я хочу, щоб він знав, що я все чула. Не знаю, чи вплине це на щось, можливо, сумління у нього прокинеться. 

– О, яка гарна у нас офіціантка! – заявляє один з хлопців, що сидять за столом, і таким поглядом мене оглядає, що кортить плюнути йому межи очі. Шкода, що я пообіцяла Ніці не робити їй проблем, тому доводиться стримуватись. 

Спочатку записую побажання дівчат, потім хлопців і на кінець залишаю братів. 

– Віскі нам принеси! – бурчить Дан і одним махом випиває те, що було налито в його склянці.

– А тобі? – питаю у Яна.

– Нічого, – сухо відповідає. 

Киваю і залишаю VIP-зал. Швидко спускаюсь сходами вниз і помічаю Ніку. Передаю їй замовлення та обіцяю собі більше не підніматися на другий поверх. Не хочу бачити Дана – він повністю відповідає тому, що я про нього думаю. Але Ян… Сьогодні мені здалося, що він не такий порожній, як його брат. Як шкода, що я помилилася. 

Минає ще година, і разом з нею мої сили все зменшуються й зменшуються. В якийсь момент мене добряче так похитує, і я розумію, що варто трохи перепочити. Не вистачало ще розбити дорогий алкоголь і працювати задарма всю ніч, щоб його відпрацювати. 

Коли в черговий раз несу замовлення до столика, обіцяю собі після нього вийти на задній двір і вдихнути свіжого повітря. Футболка липне до спини й дихання збивається. У мене таке відчуття починає складатися, що ця ніч ніколи не закінчиться. 

Коли повертаюсь із залу в коридор, мене зупиняє Влад. Він знову з'являється несподівано, але цього разу ще й за руку мене хапає. 

– Ходімо! – заявляє і тягне мене незрозуміло куди. 

– Гей! Поясніть, що відбувається! – кричу, але він і не думає зупинятись. 

Вже через хвилину ми заходимо у його кабінет, і я розгублено завмираю. Влад відпускає мою руку і сідає в крісло, а мені киває, щоб на диван сіла. 

– Що це означає? – кажу, витріщаючись на столик, де на тарілці лежать кілька бутербродів і димиться чашка з кавою. 

– Ти ледве на ногах тримаєшся. Коли їла востаннє? – питає серйозним тоном.

– Зранку, – кажу, як є. – А ви всіх своїх офіціанток пригощаєте бутербродами в кабінеті? 

– Не всіх, – мені здається, чи він усміхається зараз? – Тільки особливих.

– І чим же я особлива? – дивуюсь. Не знаю, чому, але Влад мене не лякає. Навпаки, є в ньому щось таке, що мене притягує. 

– Давай домовимось, – він закидає ногу на ногу і продовжує. – Я скажу тобі після того, як ти поїси. 

– Добре, – чесно кажучи, я б і так погодилася. Просто бутерброди так апетитно виглядають. А як пахне кава – взагалі словами не передати. 

Сідаю на диван і беру в руки перший бутерброд. Трохи ніяково їсти під прямим поглядом Влада, але моєму бідолашному шлунку байдуже, тому намагаюсь не думати про сором і жую один бутерброд за іншим. 

– Було смачно. Дякую вам, – кажу, коли тарілка порожніє, а кава випита до дна. Підводжусь з дивана, але наступне запитання Влада змушує мене зупинитися:

– А як же наша домовленість? Не хочеш знати, чим ти особлива? 

– А давайте ви скажете мені в кінці роботи? Просто гостей у залі багато, дівчата не справляються. А я тут сиджу, – кажу. Насправді я не очікую почути нічого цікавого. Черговий тупий підкат від чоловіка, який чогось там хоче.

– Домовились, – Влад усміхається і киває мені на двері. Почуваюсь значно краще, тому йду туди, але відчинити їх не встигаю. Хтось тягне їх на себе, і через секунду я бачу Яна власною персоною, а тоді ще й Дана у нього за спиною. 

– Який сюрприз! – п'яно випалює Дан і хапається рукою за дверну раму. – Дядечку, тебе що, на студенток потягнуло? 

Чого? Який ще дядечко? Влад – родич братів? Дядько їхній?! 

Ні, ну це вже зовсім не смішно!

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно