Мирослав Лаюк - Світ не створений

Поки Артем кидав у натовп високослівні розмисли, ніби відсиріле соняшникове насіння, ці двоє потихеньку відійшли вбік, а потім побігли швидко вперед, у головне приміщення заводу. Гримнули велетенські двері. За нами — зачинилася брама! Полетіли віконця й узагалі — завод всередині загуркотів, як громіздкий механізм. А потім — з усіх вікон застрекотіли кулі.

— От падли! Це пастка! Швидко! За мною!

Артем на коні прискакав до величезного вікна, що було низько до землі, нещадно його вибивав. Виламавши раму, застрибнув на коні в приміщення. За ним — я і ще кілька. Ми увірвалися у їхнє кубло, розчинили двері, впустили інших вояків усередину.

Парували чани з гарячим цукром, гриміли труби, скрипіло обладнання.

— Паразити! — Артем скреготав зубами. — Я вам дам! Я вам влаштую, суки червоні, бляді ви фарбовані!

І на слові «фарбовані» його кінь упав на землю. Артем, лежачи, відбивався від червоних солдатів, вони не давали йому підвестися. Я ж бився неподалік, підлетів верхи й кинувся рубати їх на прапор, не розбираючи, куди цілюся. Артем встав і подався вперед; шаблею, як різник свині, прорубав голову найближчого солдатика аж до середини черепа, до перенісся. Іншому, який втікав, влучив шаблею по сідниці, розрубавши литку аж до згину коліна.

— Я вам сраки повідрубую, чуєте! Сраки повідрубую, — горланив Артем.

Через півгодини мертві — лежали, полонені — сиділи, а переможці — робили що хотіли.

— Скорський, там багато поранених? — питав доктора, час якого наступав саме тепер. Я надіявся, що ні, бо надто втомився, аби ще і йому допомагати.

— Зовсім трохи. Мертві — вже мертві. Поранені — не наші поранені.

Попри те, що Скорський майже не звертався до моєї допомоги, попри те, що я став рядовим воїном, лікар у мені все одно жив. Він розгортався у найнеприємнішій іпостасі — знанні. Це інші бачили просто розпатрану людину, просто шматки запорошеної плоті, виваляної в глині, поросі, піску й соломі. Я ж вичленовував, наприклад, цілу вирізану нирку — вона була прив’язана до решти тіла, як рукавичка до рукава дитячої куртки. І від того ставало мерзенно — ти приміряв і цю смерть на себе. Це вбивство припасовував, як гріх, що хоч-не-хоч, а доведеться на душу одягнути, ніби жовту накидку, видану інквізицією.

Артем, перерахувавши гроші, приліг на підлогу, просто біля велетенської цукрової гори посеред зали. Час від часу кристалики легко шуміли, осипаючись.

— Не чекав, що ти такий воїн! — говорив отаман, не розвертаючи до мене голови. — Думав, тут лікувати нас будеш, в тилу ходитимеш, ховатимемо тебе, як дівку. А ти ж на передовій — як лев!

— У мене з’явився азарт, — відповів йому, поки не реагуючи на «дівку».

— Бо Аліна говорила, що на тебе не варто розраховувати як на бійця.

— Справді?

— Зачіпає?

— Чого б то? Я — лікар, це не кожен подужає, тут потрібен винятковий розум, на відміну від махання шаблею.

— …Так, так, я подарував їй гладіолуси. Ми лежали в човні біля того замку, робили там усяке, а потім вона мені всяке розказувала — як ви познайомилися, розповіла.

— Ви лежали в човні й говорили про мене?

— Це ж за день до вашого від’їзду з Києва? І ти так швидко згодився їхати з анархістами?

— А що тебе дивує? Я швидко ухвалюю рішення.

— Ну, в тебе були великі перспективи, певне, батьків мав багатих, так?

— А твої батьки хто?

— Мабуть, всі твої за кордон втекли — буржуї. А от чого ти лишився?

— Якого ти чорта лізеш?

— Аліна, до речі, давно, може, мертва.

— Не каркай!

— Слухай, скажу прямо: якщо маєш плани на мою бабу — мертву чи живу — то краще зразу себе каструй, — говорив він, дивлячись у стелю.

— Після тебе.

— Як ти сказав? Якщо хочу когось убити — то просто роблю це.

І він нарешті зиркнув на мене. Я ж лежав неподалік на підлозі й дивився в його бік — спітнілий і розслаблений. Мій вигляд повнився зневагою до його думки, його авторитету, його дебільної шапки, його всього.

Артем витягнув руку над головою, вмокнув палець у гору цукру й облизав його, ми обоє підвелися. Я трохи не передбачив розвитку подій — варто було приготувати йому подаруночок заздалегідь. Артем тримав наган. Мені ж під руку попався гак, яким робітники збирали буряки: така навмисне загострена дуга, яку забивають у достиглий плід. І я миттю схопився, чкурнув убік, щоб оббігти цукрову гору.

Артемова куля цокнула в шибку й розбила скло.

— А що, врукопашну слабо?

Отаман ще раз стрелив.

— Ти б ще на дуель викликав, романтик!

Обмащений білими кристалами, я з’їхав на Артема просто з цукрової гірки. Ми впали в цукор, що забився у волосся, вуха, ніздрі, під пахви.

Забігли хлопці й спробували нас розчепити, але відступили, бо це зовсім їх не стосувалося. За цей час цукрова гора геть розлізлася в боки. Від піраміди лишився потворний горбик.

І поранений нарешті впав на цукор. І біле стало червоним.

Я стояв перед ватагою, весь у цукрі, із закривавленим гаком. Старий отаман робив останній видих. Кров цівочкою текла з кутика Артемового рота й струменіла з лівого боку грудей.

— Що тут за шум? — цявкнув дядько Роман, який щойно зайшов. — Що за гам?

— Замовкни, — казали йому хлопці. І добре робили.

— Ти його вбив? Ти вбив отамана!

— Закрий рот, — казали йому хлопці.

— Ти…

І я завалив у смердючий від оселедця Романів рот — де ж він, сучий син, тут, на цукровому заводі, оселедця знайшов? Мій кулак здавався тепер більшим і міцнішим, ніж будь-коли, справжньою сталевою кувалдою, якою розклепують цвяхи й розтрощують пам’ятні плити. У нещасного скривило щелепу, ніби верхнє колесо жорен з’їхало з нижнього.

— Збираємося й вирушаємо до табору Махна, — віддав я перший наказ.

І ми помчали. Під нами горіла трава. Птахи й комахи не встигали злітати з нашого шляху, копита затоптували нори гризунів, котрі потім ще довго не наважувалися вилізти з-під землі. Ми так помчали, що так не мчать.

Зруб (2016)

«Це мерзотна потвора й супостатка! А якби вона покусала кіз моїх — за що б я тоді жила? Звідки би брала молоко на продаж? А якби вона вкусила Арсена Григоровича, який кожен день через мою присадибу ходить на роботу? То ж велика людина — ветеринар! Хто би свиней валащив і харащив, хто б розрізняв кінські хвороби й приписував лікарство, якби Арсен Григорович ґиґнув? А якби вона покусала дітей Лариси Євдокимівни, завучки? Вони тут деколи проїжджають на роверах. То є дуже пестунчики. Їхня мама б мене в тюрму засадила. Якби вона вкусила мене? Хто б з вами тут говорив? Або якби вона покусала вас?