Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Я повернувся передом туди, де, як мені здавалося, були жінки та Рендом, і недбало помахав їм рукою. А чи добре вони мене бачили, якщо бачили взагалі, це вже запитання не до мене.

А тоді на хвильку застиг і задумався.

Уже знав, яку силу дає Лабіринт. Пройти ним назад буде вкрай легко.

Але ж навіщо стільки клопоту?

Авжеж, колоди карт я при собі не мав, однак і Лабіринт, з його силою, міг прислужитися нічим не гірше...

Вони чекали на мене — мої брат і сестра, а з ними ще Мойра, зі стегнами, як мармурові колони.

Надалі Дейдра зможе подбати про себе сама. Зрештою, життя сестрі ми врятували, а в охоронці їй я не наймався. Рендом пробуде рік у Ребмі, якщо йому не стрельне в голову прийти сюди, до Лабіринту, і, досягнувши центру сили, вшитися на всі чотири вітри. Що стосується Мойри, то приємно було запізнатися з нею; ще, мабуть, колись завітаю до неї, і все таке інше. Заплющивши очі, я схилив голову.

Та ще до того, як зробив це, переді мною промайнула тінь.

Рендом? Іде Лабіринтом? Так чи ні, але він не повинен знати, куди я збираюся йти. І ніхто не має це знати.

Розплющивши очі, я побачив, що стою у центрі такого самого, тільки дзеркально відображеного Лабіринту.

Я закоцюб і з ніг валився від утоми, але це був Амбер — справжня зала, чиїм відбитком була та, з якої я сюди прибув. З Лабіринту я міг перенестися в будь-яку точку Амбера. Аби лише бажання.

От повернутися назад — це буде важче.

Тож я стояв, отямлювавсь і розмірковував.

Якщо Ерік зайняв королівські покої, напевне, знайду його там. Або в тронній залі, що теж імовірно. Але тоді буду змушений сам-один повертатися до Лабіринту і його центру сили, а потім знову йти ним, шукаючи місця, звідки можна втекти.

Я перенісся у відому мені схованку всередині палацу. Малесенька зала, в якій замість вікон були високі оглядові щілини, через котрі всередину проникало вуличне світло. Заблокувавши засувом двері, змахнув пил із дерев'яної лавки під стіною, застелив її плащем і приліг, аби хоч трохи поспати. Якщо хтось спробує дістатися сюди через верх, я почую його завчасу.

І я заснув.

* * *

Через деякий час прокинувся. Вставши з лавки, обтрусив від пилу плащ і знову надягнув його. А потім поліз драбиною зі скоб, вмурованих у стіну. Навпроти потрібного мені місця на третьому поверсі помітив позначку.

Я перестрибнув із драбини на маленький майданчик і пошукав у стіні оглядову щілину. Знайшовши її, зазирнув усередину. В бібліотеці було порожньо. Тоді безгучно відчинив відсувну панель і зайшов.

У бібліотеці вразила неймовірна кількість книжок. Я завжди був у захваті від книг. Ретельно оглянувши все, в тому числі стелажі, пішов до кришталевої скрині, де, як любили у нас жартувати, лежало все необхідне для родинного бенкету. Це були чотири колоди родинних карт, і я замислився: як дістати колоду, не привертаючи загальної уваги? Напевне ж там є сигналізація, й у разі тривоги мені навряд чи вдасться скористатися тими картами.

Хвилин через десять мені таки вдалося зробити все як належить. Це було непросто. Потім, з колодою в руках, зручніше вмостивсь у кріслі й почав міркувати.

Карти були такі самі, як у Флори, у них ми всі наче сиділи за склом, а самі вони були холодні на дотик. Але тепер я знав, чому.

Я перемішав їх і взявся розкладати перед собою в належному порядку. Розклавши, став їх читати, і тут з'ясувалося, що всю нашу родину чекають веселі часи. Тоді знову зібрав їх у колоду.

Усі, крім однієї карти.

То була карта із зображенням мого брата Блейза. Я запхав її за пояс, а решту склав у пачечку. Зробивши це все, почав думати про Блейза.

Раптом у замку масивних бібліотечних дверей почувся скрегіт. Що робити? Трохи вивільнивши з піхов меч, я зачаївся. Та про всяк випадок зігнувся, ховаючись за столом.

Непомітно визирнувши, розгледів слугу Діка — він, очевидно, прийшов сюди прибрати, бо саме висипав недопалки з попільничок, випорожнював кошики для сміття та витирав із поличок пил.

Оскільки ховатися від слуги мені нітрохи не личило, я відкрився.

Підвівшись із-за столу, сказав:

— Привіт, Діку! Ти мене пам'ятаєш?

Він сполотнів, як смерть, заклякнувши на місці, а тоді відповів:

— Таж як не пам'ятати, пане! Хіба можу вас забути?!

— Коли минає стільки часу, то чому б і ні?

— Та ні за що в житті, пане Корвіне! — заперечив слуга.

— Власне, мене сюди ніхто не запрошував, і ніхто не давав добро на тутешні пошуки, — пояснив я. — Та якщо Ерік буде невдоволений, коли ти розповіси йому, що зустрів мене тут, то поясни йому, будь ласка, ще й таке: я маю на це повне право; до того ж, він незабаром зустрінеться зі мною сам-на-сам.

— Я зроблю все так, як ви кажете, повелителю, — вклонився Дік.

— Присядь-но на хвилинку, друже Діку, розповім тобі щось іще.

Ми обидва присіли.

— Були часи, — почав я, звертаючись до цього старого служаки, — коли гадали, що я зник назавжди і вже ніколи не повернуся до цих країв. Але, оскільки я живий і знову цілком дієспроможний, боюся, буду змушений оспорити право Еріка на трон Амбера. Хоча це не таке питання, котре можна вирішити легко й безкровно, бо Ерік — аж ніяк не первородний син, і здається мені, коли б з'явився інший претендент на трон, мій брат не мав би особливої підтримки. От саме з цих причин (хоча й не тільки через них — є ще чимало особистого) я збираюся виступити проти нього. Ще не вирішив, як це зроблю, які матиму підстави, але Богом клянуся — Ерік заслуговує на те, аби хтось повстав проти нього! Так йому й скажи. Якщо він захоче знайти мене, повідом йому, що я живу в одній із Тіней, але не там, де мешкав колись. Він мав би зрозуміти, що я хочу цим сказати. Знищити мене буде нелегко, бо там я матиму щонайменше таку саму охорону, як є у нього тут. Буду йому найзаклятішим ворогом і заспокоюся лише тоді, коли один із нас покине цей світ. Ну, старий услужнику, що скажеш на це?

Він узяв мою руку і поцілував її.

— Нехай славиться Корвін, повелитель Амбера! — промовив він,