Олександр Ісаакович Мірер - "Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер

на радгосп. Іди до високовольтної, там прочитай інструкцію і дій.

— Краще я з вами, — сказав благально Степан і перевірив, чи не загубився з-за пазухи пістолет.

— Зі мною не можна.

— Ви псуватимете цей… підсилювач?

— Тепер уже в апаратну й миша не проскочить. — Інженер озирнувся, машина вильнула. — Ет, чорт!.. Справді, треба було його…

— Ну це вже ні! — заперечив Стьопка.

— Не знаю. Одну розумну думку він мені подав… Не знаю… Слухай, Стьопо. Якщо зустрінеш мене — тікай. Не навертайся мені на очі, бійся більше, ніж інших.

— Чому?

— Якщо мене знову оброблять, я ж тебе й викажу.

Машина знову вильнула. Стьопка запитав:

— А чому він “сентиментальний боксер”?

— Він чудова людина, — із сумом відповів Портнов. — Дуже чудова. Не те що вбити — вдарити нікого не може. Я гальмую. Приїхали.

“Еге, такий велетень, та ще боксер, ударити не може, — щось не віриться!” — подумав Степан, і зважаючи на те, що позаду от-от з’явиться газик, і ніколи буде зупинятися, і удвох з інженером вони примчать на телескоп і там дадуть жару, Стьопка спитав неквапливо:

— А хто такий ейч-бамб?

— Воднева бомба по-англійському, — відповів інженер і натиснув на гальма.

Стьопка увібрав голову в плечі.

— Ну, іди. Спокійно йди, я за всяку ціну — за всяку, розумієш? — протримаюся, а ти дій спокійно. І бережися, вся надія на тебе.

— А ви туди не їдьте. Навіщо їдете?

— Про людське око. За тебе Благоволін не знає, а мене почнуть шукати. І все одно знайдуть. Прощавай.

Він цмокнув Стьопку в лоб, виштовхнув із машини, гукнув:

— Спробую їх обігнати! — і помчав.

На повороті його занесло вліво, мотор заревів, і Степан знову залишився сам.

Сурен Давидович

У цей час я, Альошка Соколов, сидів поряд із Суреном Давидовичем на опорній плиті зеленої штуки, схожої на перевернуту величезну пробку від графина. Я сидів праворуч від Сура, а ліворуч примостився гладкий заєць із дивовижно незалежним, хвацьким виглядом, випроставши задні лани, так що вони стриміли далеко вперед і трохи вгору. Ніколи б не подумав, що зайці можуть сидіти в такій позі! Його вигляд вразив мене дужче, ніж невидима стіна навколо “зони корабля”. Дужче, ніж здорове, легке дихання Сура. Очевидно, від біганини у мене розум помутився або щось подібне — я витріщився на зайця, доки не зметикував, чого він так сидить, простягти задні лапи по-панському. Зайці та кролі завжди сидять, підібравши задні ноги, правда? Тому що бояться. Вони щомиті напоготові — стрибнути й чкурнути, а щоб стрибнути відразу, задні ноги їм доводиться тримати зігнутими. Я плутано пояснюю. Цього й пояснити не можна. Якби поряд не було Сура, я злякався б цього зайця.

Тепер я не боявся нічого.

Сурен Давидович знайшовся! Ці. не вбили його, він їх сам перехитрив і пробрався в їхню “зону”! Я ладний був замурчати, як ситий кіт, я так і знав — ніяким пришельцям не впоратися з нашим Суреном Давидовичем!

Сур мовчав, поглядаючи то на мене, то на зайця. Іноді він робив руками якісь рухи, немов під час розмови, а заєць поперемінно піднімав вуха й ворушив носом.

Зрозумійте, я ж нічого не знав — поїхав із лікаркою, провів її до Березового і ось повернувся. Нічого не знав, нічогісінько! Я всміхався і мурчав. Потім запитав:

— Сурене Давидовичу, у вас уже немає астми? І як вам вдалося сюди пробратися?

Заєць чомусь підстрибнув.

— Скажи, будь ласка, як ти сюди пробрався, — непривітно відповів Сур. — Де взяв мікрофон? Де твій мікрофон, скажи!

— У роті. Витягти? — Я зрозумів, що так він називає “слимака”.

— Будь ласка, не витягай. Навіщо тепер витягати? Як ти назвав себе селектору?

— Якому селектору? — здивувався я. — Що голосом Нелки розмовляє? А-а, я сказав — Трикутник одинадцять. Неправильно?

Він дивно, похмуро глянув на мене і заплющив очі. Я неначе отямився на хвилину і побачив його обличчя не таким, яким звик бачити і тому змушував себе бачити, а таким, яким воно тепер стало: вузьким, непривітним, обпаленим. Вузьким, як сокира.

Рот чорнів між запалими щоками, розтинаючи обличчя навпіл.

У мене тьохнуло серце. “Не може бути, цього не може бути!! Ні, чуєте ви, цього не може бу-ути!” — завило у мене всередині. Завило й заквапилося: “Не може бути. Сур перехитрив цих. Він бувалий солдат. Він обвів їх круг пальця. Астма у нього зникла, як на війні, — він казав, що на фронті не хворіють”.

І я отямився, але мені здавалося, що я бачу сон. Тому що сиділи ми тихо, мовчки на круглій шершавій опорі дивної споруди, що була, напевно, кораблем пришельців. Було ясно, але сонце не з’являлося. Від дерев, корабля, від нас самих не падали тіні. Я знову поглянув угору і знову не побачив неба, схили яру зійшлися над головою, дуже високі, у напівтумані. В жовтому сонячному світлі, що сяяло десь зокола. Було так ясно, ніби довкола нас стулився пузир, що випромінював сяйво. Сур розплющив очі.

— Альошо… Послухай нашу розмову — Дев’ятикутник двісті вісімдесят один цікаво про тебе висловлюється. І не бійся. Я взяв тебе під свою опіку. Слухай.

У роті лоскотно запищав “мікрофон” голосом Сурена Давидовича.

“Дев’ятикутнику, що ти казав про дитинча?”

“Чому б його не прикінчити? — відповів Нелчин голос. — У нас турбот по саму зав’язку, а ти морочишся. Прикінч його, Квадрате сто три!”