Олександр Остапович Авдєєнко - Над Тисою

підвів голову і ніби ненароком зустрівся поглядом з молодим залізничником. — Через хвилину він зробив те ж саме, але на цей раз уже посміхнувся очима. Ще через хвилину він підморгнув сусідові по столу і сказав сп'янілим голосом:

— За тих, хто вийшов на самостійний шлях! За тебе, механіку! — додав Кларк і підняв кухоль.

Молодий залізничник, що не чекав такої прозорливості від незнайомої людини, до сліз почервонів, але свій кухоль з пивом він все-таки теж підняв і осушив його до дна.

Кларк у душі безмірно радів. Як швидко заклав він фундамент дружби з цим настільки необхідним йому хлопцем! Він погрозив йому пальцем і сказав, як давньому приятелеві:

— Сам винен, братіку, що я твої секрети розгадав: вони іскряться в кожному твоєму ґудзику. Заздрю: років на п'ять молодший за мене, а вже маєш таку спеціальність.

— Не тобі заздрити! — Залізничник подивився на ордени і медалі «демобілізованого старшини».

— «Не дивися на медалі, а дивись, що буде далі», попереджав Вася Тьоркін. Далі в мене важкий ключ, зубило, домкрат і третій розряд паровозного слюсаря або кочегара. Учнем твоїм, може, буду.

— Що, закінчив службу?

— Угу. Тут, у Яворі, збираюсь заякоритись. Можна? Дозволяєш?

— Можна, — засміявся паровозник, — дозволяю.

Кларк вирішив, що далі зближатися можна уже сміливіше.

— Як тебе мати називає, механіку?

Залізничник, продовжуючи сміятись, відповів:

— Василем.

— А люди? Товариш…

— Гойда, — підказав Василь.

Кларк зміряв юнака з ніг до голови оцінюючим поглядом.

— Все тобі, брате, до лиця: прізвище, ім'я, професія. А в мене підкачали і прізвище і ім'я. Іван! Бєлограй!

Помітивши прикордонний наряд, що зайшов у ресторан, Кларк обережно зжужмив так вдало налагоджену розмову з Василем Гойдою і знову повернувся до старшини-артилериста, який уже встиг занудьгувати.

— Вип'ємо, дружбо, ще по скляночці за твою Клаву!

Випиваючи і продовжуючи з артилеристом розмову, Кларк і разу не глянув у бік прикордонників, що перевіряли в пасажирів-військовослужбовців документи.

До столу підійшов прикордонний наряд — молодий лейтенант і два солдати з автоматами. Офіцер попросив пред'явити документи. Кларк допив пиво, витер губи долонею і, не кваплячись, поліз у кишеню. Поки він, побрязкуючи орденами та медалями, витягав товстий бумажник, старшина-артилерист встиг простягнути лейтенантові маленьку книжечку в коричньовій обкладинці і акуратно складений вчетверо папір — відпускний квиток. Офіцер уважно переглядав документи.

Кларк тимчасом витягнув шкіряний, потертий бумажник, поклав його на край стола і розкрив так недбало, що все, що було в ньому, посипалось на підлогу. Чого тільки не зберігав у своїй місткій утробі цей солдатський бумажник: вирізки з газет часів Великої Вітчизняної війни, виписки з наказів Головнокомандуючого про оголошення подяки за відзнаки, листи, якісь довідки, поштові квитанції, гребінець із люстерком, гроші, орденську книжку, фотографію вродливої дівчини в українському вбранні, із стрічками в грубих русявих косах.

Підбираючи з підлоги вміст бумажника, Кларк усміхався:

— Пробачте, товариші! Це я з радощів все своє барахольце вивернув… Одну хвилинку!

— Чого без погонів? — суворо спитав прикордонник. — Прошу пред'явити документи.

— Документи? Будь ласка.

Кларк нахилився, узяв з підлоги пачку паперів, простягнув лейтенантові:

— Читайте, там сказано, чого старшина Іван Бєлограй без погонів. Відвоювався! Відслужив чесно і благородно, дай боже кожному.

— Коли ви одержали пропуск у прикордонну зону? — спитав лейтенант.

— Коли?.. То там же все ясно, по-нашому написано. Читайте! П'ятого березня цього року.

— Закінчується термін дійсності вашого пропуску. У вас в запасі лише один тиждень.

— Не турбуйтеся, товаришу лейтенант. Продовжимо, якщо… якщо, нам не дадуть по шапці.

Прикордонник поклав на край стола папери:

— Яким поїздом приїхали?

— Та цим самим, московським.

— Квиток зберігся?

— Квиток? Можна й квиток. Ось. — Кларк витрусив з хустки шматочок картону. — Москва — Явір. Дійсність — троє діб. Вартість…

— Раджу, товаришу, піти в готель лягти спати, — сказав на прощання лейтенант сп'янілому, не в міру балакучому демобілізованому старшині.

— Готель… А де він?

— Тут, на вокзалі. На третьому поверсі.

Лейтенант відкозиряв і пішов.

Кожна людина, навмисне або мимоволі спостерігаючи за Бєлограєм і Воловиком, не могла не подумати, що вони разом їхали поїздом, подружилися в дорозі і ось тепер вечеряють перед розлукою. Саме на це й розраховував Кларк.

Диктор оголосив по радіо, що через півгодини почнеться посадка на поїзди, які відправляються в Будапешт і Відень, у Братіславу і Прагу. Старшина-артилерист, із смутком глянувши на годинник, зітхнув:

— Шкода.

— Чого тобі шкода? — спитав Кларк, не підозрюючи про небезпечність відповіді, яка багато де в чому вирішила його долю.

— Тільки-но познайомились, а вже треба розлучатися. От і шкода. Дивуюсь, Іване: лише одну годину знаю тебе, а подобаєшся так, наче ми з тобою все життя приятелювали. Чим причарував?

— Е, є такий засіб. Але не скажу який. І не випитуй. Давай краще вип'ємо. Останню! — Кларк налив у кухоль пива, розбавив його трохи горілкою, цокнувся із старшиною. Роблячи все це, він непомітно косив очима в бік залізничника, який сидів за сусіднім столиком, — чи чув той недоречне признання старшини, чи не викликало воно в нього настороженості?

Молодий машиніст безтурботно пив пиво, димив сигаретою. «Нічого не чув», заспокоїв себе Кларк.

Диктор нагадав, що скоро почнеться посадка на поїзди, які відправляються закордон, і оголосив про прибуття приміського поїзда Мукачеве — Явір — Ужгород.

Старшина-артилерист неохоче підвівся з-за столу: