Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

Григір Остуда ще раз позіхнув і раптом сказав, перебивши мене:

— Я сьогодні дуже втомився. Давай відпочинемо, Білкаре. А завтра ти все мені розповіси.

— Ні! — вигукнув я. — Я розповім зараз. Я знаю про номмогранів…

— Номмограни… Що ж, цікаво… Але ж як хочется спати, — він знову позіхнув. — Давай відпочинемо.

— Я не можу зараз заснути.

— А ти ось на, випий. — Командир підійшов до столу і вийняв із шухляди невелику пляшечку. — Випий. Ти добре відпочинеш. А вранці я прийду до тебе. Тоді на свіжу голову ми й побалакаємо. Номмограни — це дуже цікаво. Вони такі… скляні… І такі… Домовились? — простяг мені пляшечку.

— Ви гадаєте, командире, що зараз треба спати? Але те, що я хочу розповісти, видається мені дуже важливим…

— Тим паче. Усі важливі справи треба починати зрання. Ну, пий… І будемо спати. Треба гарно відпочити. Ти геть безсилий. Хіба так можна, Білкаре? З дороги потрібно було відпочити, а ти відразу до номмогранів. Їм то що, номмогранам, вони скляні. А ти повинен берегтися. Пий!

Сам не розумію, як я його послухав. Я справді взяв до рук ту пляшечку і зробив невеликий ковток. Прокинувся я від знайомого голосу. Хтось поплескував мене по щоках. Я розплющив очі і побачив долоню майстра Імбрикату-са, а потім і його обличчя, пооране глибокими зморшками.

— Ну, як справи, Білкаре?

Поруч із майстром стояло два біокібери технічної обслуги, принаймні форма у них була, як прийнято. Всі троє стояли напружені і дивилися на мене з помітним острахом, чекаючи якихось несподіванок.

І я одразу все зрозумів. Доки я спав, командир, наляканий моєю поведінкою, викликав аварійну бригаду з комбінату біокібернетики.

— Ну, що ж ти так, Білкаре? Треба було відразу про все розповісти. А ти затаївся… — з жалем промовляв майстер Імбрикатус, мов до дитини чи до тяжкохворого. — Ти думав, само минеться. Я розумію. А воно, бач, не минається… Ех, Білкаре. А можна ж було все одразу поправити, — поплескав лагідно мене по плечу.

Перед тим, як повернутися в барореторту, я попросив зробити запис в комбінатівському інформаційному центрі. Кожен біокібер повинен зробити свій запис перед демонтажем, де б повідомляв найважливіші думки і висновки свого існування. Не кожен це робить, але я нагадав майстрові Імбрикатусові про це моє право, і він погодився зі мною, скрушно хитаючи головою.

«Якось майже випадково я натрапила на запис в інформаційному центрі Інканського комбінату біокібернетики, зроблений біокібером Білкаром. Спершу я сприймала його розповідь як опис цікавих, але хворобливих видінь. Та нараз подумала, що, можливо, все не так просто у цій історії. Я поцікавилась долею біокібера Білкара. Мені повідомили його координати. На той час він саме повернувся з чергового польоту. Я знайшла його на орбітоні «Земля-28», і між нами відбулася така розмова:

— Шановний Білкаре, пробачте, я нещодавно познайомилась з вашим записом в Інканському центрі біокібернетики і дуже хочу…

— Пробачте, але то не мій запис.

— Не ваш?

— Так. То запис мого попередника. Його також звали Білкаром, але він був створений з надзвичайно чутливими рецепторними системами. Тепер уже незаперечно доведено, що такі конструкції не можуть функціонувати адекватно. Чутлива рецепторна система обов’язково провокує асоціативні зрушення в церебеляторі, одне слово…

— Ви знайомились з записом… свого попередника?

— Так, безумовно.

— І що ви можете сказати?

— Загалом, гадаю, я вже все сказав.

— Так, але чи не здається вам, що там є зерно істини? Принаймні це могло бути.

— Що могло бути?

— Я хочу скааати, що можна припустити існування якихось ефірних створінь, котрих ми не бачимо, але…

— Але, на жаль, я не зможу нічим вам допомогти.

— Чому?

— Тому, що я не бачу ніяких номмогранів. І не хочу бачити… — додав по паузі. — Даруйте, на мене чекають».

(Ярутка Лінгул.

«Міфологія та погляд, у майбутнє».

Видавництво «Земля», 2979 рік).

З відомим лікарем Андріаном Михайловичем Голубом я заприятелював йіайже випадково. Хоча ми з ним давно сусіди. Часто зустрічалися коло поштових скриньок чи в кабіні ліфта, він мешкає поверхом вище. Я знав його як людину завжди заклопотану і поважну. Вже не молодий, відомий хірург. При зустрічі ми просто віталися, одного разу довелось запитувати, чи не протікає у нього ванна (коли на моїй стелі з’явилась волога пляма), а то колись, як не було світла, він приходив до мене, просив свічку. Ми майже не розмовляли з ним навіть тоді, коли я звертався до нього за лікарською допомогою (дочці ставили діагноз: вроджений вивих стегна), він уважно роздивився наш рентгенівський знімок, довго обмацував ніжки доньки і сказав лише: «Не хвилюйтесь. І забудьте про це. Все буде гаразд. Ось побачите». І раптом минулого року, це була осінь, вечір, за вікном лопотів дощ, хтось подзвонив. Я відчинив двері і здивувався, побачивши сусіда.

— Добривечір.

— Заходьте, будь ласка, — я увімкнув світло в коридорі і стояв чомусь досить розгублено.

У всій його поставі відчувалося не зрозуміле мені хвилювання.

Ми сіли до столу в моєму кабінеті. Від сигарети лікар відмовився. Я також не став курити, чекав, що ж він скаже. Сусід раптом дістав з кишені книжку (мою книжку)