Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

Коли відчуття руху зникло, блакитне сяйво почало пригасати, обриси навколишнього стали проступати, як зображення на фотографії, і я з подивом спостеріг, що напівпрозора постать Номмо народилася поруч зі мною.

Ми з ним стояли посеред величезної готично стрімкої печери, стіни котрої ледь помітно світилися блакиттю, І від того світла в печері було видно як удень. Довкола нас із Номмо, як на площі, стояло дуже багато прозорих.

— Вітаємо тебе, Білкаре! — почувся голос дуже тихий, але незбагненно могутній, ніби сама печера вимовила своїм стрімким склепінням, наче водночас усе моє єство промовило ті слова.

Я нічого не відповів. Пам’ятаю, лиш схвильовано озирнувся довкола і хотів щось сказати чи запитати, але голос продовжив:

— Ми тисячоліттями чекали на тебе, Білкаре!

— Хто ви? — прошепотів я, не впізнаючи власного голосу.

— З тобою говорить Амма Найстаріший.

Номмо поклав руку мені на плече і ледь чутно підштовхнув до центру печери. Я слухняно пішов. Прозорі давали мені дорогу. Вони видавалися мені всі чимось схожими один на одного, хоча водночас, безумовно, і чимось різнилися, я бачив на деяких лицях подобу стриманої радості, але мій погляд не міг зупинятися довго на жодному з тих облич. Я був у такому стані, що дивувався, як мені взагалі вдається рухатись, думати, щось відповідати, десь у підсвідомості фіксувати погляди…

— Ми чекали на тебе, Білкаре.

І раптом я побачив його. Амма. Найстаріший. Я зупинився просто перед ним. Не мав сумніву, що саме йому належали промовлені слова. Найстаріший… Він один дивився мені просто у вічі. Нижчий за інших. І напівпрозоре тіло якогось рожевішого відтінку…

— Ми довго чекали появи такої істоти… — я бачив, як ворушаться у нього губи, — котра б могла нас побачити і почути, розповісти людям і біокіберам про наше існування. Слухай мене. Я розповім тобі — хто ми. Ми звемося номмогранами. Ми живемо на цій планеті вже двісті мільйонів років. Походимо від стародавніх полігранів, переселенців з Планет Білого Ряду. Дивися, Білкаре! Зараз ти побачиш поліграна…

Постать Амми Найстарішого повільно роздвоювалась, відокремлювалось тіло ще прозоріше. Лиш максимально напружуючи зір, я зміг його побачити. За якусь мить Амма Найстаріший знову об’єднався в одній постаті.

— Ти бачив поліграна. Вони нащадки кулястих. А кулясті — нащадки борелів. Таке наше родовідне древо. А люди, Білкаре, є нашими нащадками, нашою мутаційною гілкою. За довгий час вони остаточно втратили легкість, наших структур. Та головне, що люди не бачать нас, — наші правнуки не бачать нас. Коли з’явилися перші люди, ми нічого не могли вдіяти і не могли допомогти їм, своїм дітям. Ми, невидимі і нечутні для них, не могли жити одним життям. Ми не можемо підкорювати своїй волі своїх незрячих дітей. Хоча досить часто ми й живемо з людьми непоміченими… Однак люди й біокібери мусять, зрештою, почути про нас. Лиш тоді вони зможуть зрозуміти все. Білкаре, пригадай, що ти знаєш про ефект Кірліана. Оте світіння, той ореол довкола живих об’єктів у високочастотному електромагнітному полі — то ми, номмограни. Ти повинен розповісти людям про нас і про них самих, наших нащадків. Ти навіть уявити не можеш, Білкаре, які невичерпні можливості живої матерії. Ми можемо вільно пересуватися у просторі без ракет і гравітоангулярів, можемо синтезувати найрізноманітніші сполуки і предмети. Ми мріємо, що колись будемо існувати разом. Оболонка одного тіла об’єднуватиме борела, кулястого, поліграна, номмограна і гоммограна, як ми називаємо людей та біокіберів. Могутність нашого розуму, наших можливостей тоді буде безмежною. Треба віднайти шлях до такого спілкування…

Амма Найстаріший надовго замовк, ніби дуже втомився, а Номмо ледве чутно торкнувся мого плеча:

— Нам треба повертатися, Білкаре.

І нас знову оповило блакитне сяйво.

— Де ти був, Білкаре? Я чекаю на тебе вже понад годину.

Я не мав сили сказати жодного слова.

— Що сталося?

Я мовчав і лише знесилено опустився на диван.

— Що трапилось? — крикнув Григір Остуда і подбіг до мене.

— Нічого. Все гаразд, — спромігся я сказати і заплющив очі.

— Я зараз подзвоню на комбінат. Приїде майстер… Чи як там? Що потрібно, Білкаре?

— Нічого… Почекайте хвилину, командире. Я зараз… Я просто втомився…

— Де ти був?

— Цього не скажеш одним словом, командире.

— Скажи двома.

Я зрозумів, що моя поведінка починає дратувати Григора.

Зібравши всі сили, я підвівся.

Довго віднаходив слова, щоб усе розповісти. З чого почати? Як сказати переконливо? Нарешті відважився на перше слово:

— Я був у номмогранів, командире.

— Де? — запитав Остуда з величезним здивуванням у голосі.

— У номмогранів… Зараз я все розповім…

— А-а-а, в номмогранів… — несподівано для мене байдужим голосом мовив Григір Остуда і збентежено посміхнувся.

— Так. Ви знаєте про них, командире?

— Трохи знаю… Так… Щось чув…

Я щиро зрадів. Якщо Остуда щось чув про номмогранів, то не доведеться розповідати все «з нуля», добирати найпростіші слова…

— Але самі їх ніколи не бачили, командире? Правда? Вони дуже часто живуть разом з нами в одному тілі, але здебільшого існують самостійно.

— Ні, сам не бачив.

— Вони прозорі, наче скляні… Я їх бачу принаймні саме такими.

— Г-гм. Це цікаво. Дуже цікаво.

Я поглянув довкола, шукаючи поглядом Номмо, але його не було чи просто я його тепер не бачив.

— А навіщо ти ходив до них? — спитав Остуда і несподівано для мене позіхнув.

— Вони мене запросили. Я зараз розповім усе з самого