Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Точно не знаю, – розгублено відповів Солярж. – Зараз порахую.

– Завелика честь для цього бидла. Приблизно?

– П’ятдесят.

– Так і запишемо. Пане лейтенанте, розпорядіться, щоб прибулих погрузили у вагони. Скоро відправляємося.

Лейтенант жандармерії, до кого звернувся майор, віддав честь і побіг виконувати наказ. Жандарми заметушилися і прикладами потіснили арештованих. Останнім не залишалося нічого, як покірно крокувати до вагонів.

Саме у цей момент до жандармів підійшов військовий офіцер.

– Що тут відбувається? – нерозуміюче запитав він. – Хто ці люди?

– Це москвофіли, пане полковнику, – відповів майор. – Заарештовані за симпатію до ворога цісаря.

– Відколи це русофільство стало державною зрадою? – здивувався полковник.

– Від позавчорашнього дня.

– Дурня якась. Відправили б їх на фронт. Він миттю вибив би з їхніх голів усю маячню про слов’янське братерство.

– Не можна їх на фронт, – заперечив майор. – При першій же нагоді вони перебіжать до ворога.

– Тоді на захід відправте, якщо самі не додумаєтесь до такого!

– Пробачте, пане полковнику, але ми виконуємо наказ свого начальства. У нас з вами воно різне.

– Це так, – сказав полковник. – А що я скажу своєму начальству, коли бачу, що вагони, якими мали відправлятися у Золочів війська, забрали ви?

– Це наказ намісника Лємберга.

Полковник на це не відповів нічого. Він ще раз подивився, як жандарми заганяють у вагони арештованих, плюнув собі під ноги і попрямував вулицею до площі, на якій скупчилися війська.

Тут серед щойно мобілізованих у загальній колоні чекав наказу солдат третього взводу другого дивізіону Іван Засмужний. Він навіть не підозрював, що так недалеко від нього сідає у переповнений вагон його рідний брат Теодор. Він, як і всі піхотинці, не були проінформовані про події, які відбувалися поза межами казарми. Власті постаралися, щоб колони заарештованих й військових не перетиналися. Перших підганяли прикладами, солдатів проводжали квітами міські панянки.

А Теодор Засмужний у цей самий момент опустився на сидіння вагона. Поруч притулилися друзі. І знову нерозлучна четвірка опинилася разом, хоч це коштувало декількох зайвих синців на спині. Але то було того варте. Спостерігаючи, як швидко заповнюється вагон, кожен думав про свою долю.

– Хтось що-небудь розуміє? – запитав Осип Бучма. – Теодоре! Ти серед нас найрозумніший. Чому нас заарештували?

– Тобі жандарм хіба доступно не пояснив? – подав голос Максим Холод.

– Ну, я розумію, Теодор.

– А що Теодор? – запитав Засмужний.

– Пробач, Дорку, але ти дійсно був у цьому москвофільському товаристві. А чому заарештували нас?

– Ти, Осипе, або дурний, або нерозумний, – сказав Михайло Березовець. – Хіба ти забув, як ходив на зустріч з цим доктором. Як його?

– Михайло Король, – нагадав Максим.

– А хіба ти забув, як Семко увесь час щось записував? Чи ти гадаєш, що він записував за лектором?

– То ти хочеш сказати, що Проців вже тоді задумав нас заарештувати?

– Ну, тоді не тоді, але він чотири роки чекав на слушний момент. Помстився нам за все: і за наші насмішки йому, і за свою «комісію», і за образу на Теодора, що відбив у нього Палазю. Не допомогло навіть те, що його нагородили цісарським хрестом.

– Отця Саламона також нагородили, а заарештували навіть раніше нас, – заперечив Теодор.

Людей набиралося чимдалі більше, і вони вже стояли у проході. Тим, хто сидів, довелося посунутися.

Кожен тримав перед собою мішок чи сумку з їжею, але, хоч більшість не встигла поснідати, їсти не хотілося. Невідомість гнітила, і було не до їжі.

Поїзд штовхнуло.

– Куди нас везуть? – запитав Березовець.

– На захід, – відповів невідомий селянин, що сидів навпроти.

– Ну, це і не дивно. Не у Львів же нас везти!

Так, думав Теодор. Не у Львів. Подалі від російського фронту. Кудись вглиб імперії. Зараз він думав не про себе. Він тут не один і завжди знайде підтримку у каменюхів. Думалося про Палазю, малого Михайлика, Юрка. Хоч він і був переконаний, що брат виконає свою обіцянку, все ж на душі було неспокійно. Ще не прозвучало жодного пострілу, а вже стало зрозуміло, що ця війна буде не така, як інші.

Поїзд, набираючи швидкість, котився на захід, але невдовзі повернув на південь. Там лежало місто Перемишль.

Організм усе-таки нагадав про себе, і бранці спочатку поодинці, а потім і всі відкрили свої мішки і злегка підкріпилися. Старалися не наїдатися. Ніхто не знав, коли їх годуватимуть і чи годуватимуть взагалі.

Поїзд прибув на вокзал Перемишля під вечір. Його загнали у найдальший кут і наказали виходити. Як тільки арештовані опинилися на пероні, паровоз дав задній хід і зник за поворотом. А з бранців сформували колону (знову допомагаючи собі прикладами гвинтівок) і погнали у напрямку місцевої тюрми. Численні перехожі з цікавістю і з острахом дивилися на це дійство, намагаючись зрозуміти, хто це такі і чому вони заарештовані.

Біля воріт тюрми офіцери наказали колоні зупинитися, а самі підійшли до невисокого зростом майора, що з непідробною цікавістю спостерігав за тим, що відбувалося.

Обидва майора привіталися і про щось заговорили. Теодор, що стояв у першій шерензі, прислухався.

– Про що говорять? – тихо запитав Максим.

– Цей майор, виявляється, начальник тюрми, – не підвищуючи голосу говорив Засмужний. – І він питає, хто ми і що потрібно від нього нашому майору.

– А той?

– А що той? Каже, що скоро стемніє, і він привів нас, щоб розмістити у цій тюрмі.

– Ну?

– А начальник тюрми каже, що вона переповнена і він не може виконати його прохання.

– Заночуємо на свіжому повітрі, – зробив висновок Осип Бучма. – Дощ, принаймні, не падає.

– Поки що, – подав голос Ілько Залужний з другої шеренги.

Було видно, що переговори ні до чого не привели, розмова двох майорів поступово переходила на підвищені тони. Щоб не бути посміховиськом перед бранцями, майори сховалися за брамою, залишивши підлеглих самим сторожити арештантів.

Чекати довелося довго. Лише через годину майор повернувся, і по його вигляду стало зрозуміло, що у тюрму прибулих не впустять. Він підійшов до офіцерів і став про щось розповідати. При цьому дехто з острахом кидав погляди на призахідне сонце.

Боячись запізнитися чи просто не бажаючи зустріти ніч, яка обіцяла сьогодні бути напрочуд темною, як це завжди буває після сонячного затемнення, жандарми повернули колону і підганяючи її повели назад до вокзалу. Там майор на деякий час зник за дверима вокзалу. Повернувся досить швидко і у більш-менш хорошому настрої.

Бранців знову погнали пероном у той самий кінець вокзалу, звідки почалася їхня мандрівка містом. Там вже стояв потяг, не той, що привіз їх сюди. Вагони виглядали кращими, ніж ті, до яких звикли селяни.

Побачивши, яких «пасажирів» їм доведеться везти,