Марія Хіміч - Байстрючка

— Як добре, що ти принесла її мені.

Нас почали штовхати люди, електричка скрипіла своїм старечим тілом, «брехунець» стогнав, що вже пора рушати. Ірокез узяв мою картину, і я обійняла його. А потім притулилася до його шиї. Його запах був теплим і пульсуючим. Якась тітка боляче штовхнула мене між плечі. Я ойкнула.

— Ксенько, біжи додому! Мені — пора.

— Бувай…

Я стояла на пероні, і мене омивало людське море. Ірокез віддалився, і його проковтнула ненажерна пащека залізного удава. Час зупинився, і я пригадала мій сон.

Ми втікали з Марком від привидів минулого, їхали в поїзді, повному протягів, і пили каву, настояну на вугіллі й кістках давно спочилих залізничників. Його губи були гарячі й солодкі від кави, я торкалася їх, неначе обличчя святого на іконі. Він не ворушився, не заважав мені, лише легенько всміхався.

Поїзд почав розганятися й тепер мчав уперед, бережно несучи нас, як бабуся — гусят у своїх шершавих долонях. Лягла на свою полицю, нижню, а він — на верхню, прямо наді мною.

Мені зовсім не було страшно…

Марко пішов, і я замислилася: справді, чому б не сказати Ярославу, що мій син від нього? Не повірить — хай придивиться уважніше! Якщо це його син — то хай і грошики якісь щомісяця дає. А що? Умій зробити — умій і утримувати!

Треба було якось заманити Ярослава до своєї хати. Завдяки моїй свині це було зробити легко.

Я подзвонила до нього додому. Слухавку підняла Наталка. Незворушно представилася й сказала, що в мене хвора свиня, хай Ярослав терміново приїжджає. Що там сказати — алібі залізне.

Ярослав і справді приїхав. Через півгодини.

— Давай, Зінко, показуй свиню. Що, їй гірше? Мабуть, доведеться зарізати, — промовляв Ярослав, вилізаючи зі своєї «Ниви».

Я по-новому на нього поглянула. Після смерті Назара мене чоловіки перестали цікавити. Усі ці розмови, що без любощів жінка не може довго, — усе це брехні й дурниці. Мені навіть подобався цей стан, коли ти — чиста, навіть ПРЕчиста, стомлена ввечері лягаєш спати й не потрібно нічим більше займатися. Не болять налуплені яєчники й матка, віддаючи в нирки, як це іноді в мене бувало після бурхливих любощів. Почуваєшся цнотливою дівчинкою. Розмови про є…лі, які могли розводити мої подруги-селючки, відверто дратували, різали слух. Їхні розпашілі мармизи, вирячені в безстидстві очі, масні губи: «Що, Зінко, давно червоненького не мала? Га-га-га».

Криво посміхалася й різко обламувала жінок або підігравала їм, говорила те, що вони бажали почути, сміялася разом із ними. Краще самій, ніж із кимось із їхніх пропитих смердючих чоловіків…

Ярослав нагадував зачуханого весняного ведмедя, який виліз зі своєї барлоги, — великого, з худим пузом, який нагадував спущену повітряну кульку. Він поглянув своїми чорнильними очиськами, і мене мов пронизав струм. У його очах вибухали феєрверки й гаснули кратери вулканів. Я відчула, як за моїми плечима щось чи хтось ворухнувся, ніби отямився від глибокої задуми.

Він змінився. Постарішав. Зморшки під очима, на лобі, плечі опустилися донизу, на скронях — сивина, ще це пузо… Я мимоволі торкнулася свого обличчя, знайшла борозни на лобі.

— Зіно?! Ау! Перевтомилася, чи що?

Надворі стояв теплий вечір. Чути голоси сусідів, які вже взялися садити грядки, а хто — і картоплю. Я глибоко зітхнула й пригадала, що весняні ведмеді ще й бувають голодні.

— Зіно, невже вона здохла? — вразився Ярик і став біля мене, великий, як гора.

— Ні, з нею все гаразд.

— То навіщо викликала? Заскучала, так? Хе! — посміхнувся Ярик. Зуби в нього були такі, як у ведмедя. Того, який ніколи не чув про зубні щітку й пасту.

— Ходімо в хату.

— Ти така сурйозна, що гай!

Ми зайшли на веранду, я його далі не впустила. Ми сіли на диванчик, і я довго скорботно мовчала. Просто не знала, з чого почати.

— Нє, свиня точно здохла! Що ти, компенсацію хочеш? Скільки? — не витримав Ярик. Він збліднув, вочевидь, компенсацію було з нічого платити.

— Забудь про свиню. Марко.

— Що — Марко?

— Він — твій син.

— Не може бути! — Ярик зіскочив із дивана й зробив кілька кроків по веранді.

Я гортанно засміялася. І в цьому сміху було все: обманутий Назар, наш вистражданий шлюб, злочинні любощі з Яриком, його слиз, який скапував на мене кожного разу, як він приходив, його біль, який я витягувала на себе…

— Брешеш… — Очі в Ярослава ставали навіженими.

— Навіщо це мені? — картинно здивувалася.

— Що ти хочеш? Гроші?