Марія Хіміч - Байстрючка

Уночі мені захотілося встати й піти до Ксеньки, посидіти біля її ліжка. Якщо чесно, я так і зробив би, але разом із Ксенькою на одному ліжку спала її мати (бо я влігся на її дивані). Мабуть, Віта відчувала, що доньці потрібно забезпечити захист від мене. Можливо, вона здогадувалася, що ми насправді не кровні родичі.

Нарешті я заснув і мені привидівся поїзд. Ми з Ксенькою подорожували разом. Нібито в Крим на відпочинок. Я спав на верхній поличці, Ксенька — на нижній. Потім їй стало страшно і я ліг до неї. Ми ледь улізли на ту нещасну вузьку поличку. Я її обіймав, називаючи горобчиком, бо її маленьке худе тільце викликало саме такі асоціації.

Уранці мені було чомусь соромно, коли Ксенька запитала, що мені снилося.

Це цікавило й Віту.

— На новому місці молодим хлопцям і дівчатам завжди сняться їхні суджені. Що тобі снилося, Марку?

— Нічого. Спав як убитий. Натомився за день, — збрехав. Та й чи варто було казати, що ночував я в цій квартирі вже вдруге?

— Ні-ні, тобі щось снилося, — прошепотіла мені Ксенька.

— Я тобі не розповім, хитрунко. Бо, вочевидь, тобі теж щось наснилося, — сказав їй.

Вона опустила очі, певно, я вгадав.

Сестра налила собі чаю й замислено калатала в ньому цукор. Її шкіра торкалася моєї. Я згадав, що мені зовсім скоро треба вийти з цієї квартири, бо потрібно повернутися додому, до мами. Вихідні минуть швидко — і знову на навчання.

Сонце позолотило волосся Ксеньки, і тепер воно стало майже рудим. Відчув, як із моїх грудей виростає яблуня, укривається червоними квітами, що мають приємний свіжий аромат. Я раптом усвідомив…

Ні, не може бути.

Його руки — геть волохаті. Починаючи від верхньої частини долоні, темні короткі, ледь кучеряві волосини йшли вверх по руці. Його шкіра вже трохи засмагла, вона була тонкою, під нею легко проглядалися м’язи. Вони випиналися при найменшому його русі, і мені подобалося дивитися на них.

— Якийсь твій Марко препетанський, — видала мама зненацька цікаве словечко.

— Що? — прокинулася я від летаргії, у яку впала після того, як брат покинув нашу домівку, ввічливо з усіма попрощавшись і подякувавши за гостинність. Мене він коротко й міцно обійняв. Я б хотіла, щоб Марко мене поцілував, але він, вочевидь, соромився.

— Ну, препетанський, такий, який легко входить в довіру й почувається вільно в чужому домі, — сказала Варварка.

— Нічого він не пре… пе… препетанський! Що за слово таке? Уперше чую! — образилася я.

Нє, ну ви чули? Спеціально, щоб образити мої почуття до брата, мої рідні вигадали дурнувате слівце!

— Він тепер часто до нас приїздитиме? — поцікавилася єхидно Варварка.

— Як тільки зношуватиме твої труси з Білорусі, — урізала у відповідь.

— Тоді це буде не скоро. Вони — фірмові, — гордо задерла носа сестра.

— І правда, Варваро, не потрібно було лізти зі своєю комерцією межи очі Маркові, — утрутилася мама.

— Еге ж, у нас Варварка теж — препетанська! — засміялася голосно й нахабно, ніби мені знесло дах разом із димарем.

Варварка кинула на мене злий погляд. Від таких поглядів здихають звірі в лісі.

Мама все зрозуміла й закликала нас утихомиритися, бо сусіди почують. Ми послухалися, бо ніхто не волів задовольняти сусідське самолюбство нашими чварами.

Я пішла в кімнату, щоб попрацювати над великою картиною. Побачила на підвіконні зображення Назара з ірокезом… Марко забув свій подарунок!

Схопила картину, потім кинула її на ліжко, улізла в джинси, вискочила з кімнати.

— Куд-и-и-и? — протяжно видала мама, побачивши, як я перелякано й надзвичайно швидко взуваюся в кросівки.

— Марко забув картину, яку я йому подарувала. Я ще встигну його наздогнати! — на цих словах кинулася до дверей.

Мама хотіла щось мені ще сказати, але я настільки переймалася, щоб устигнути, що навіть не глянула в її бік. Я летіла…

Марко говорив щось про електричку. Бігла до залізниці, тримаючи неоковирну картину. Нарешті, ось вона. «Брехунець» на диво оксамитовим голосом сповіщав прибуття електропоїзда. Гурт людей сунув до перону. Я мало не заплакала: де Марко? Його рудий ірокез замайорів десь попереду, і я почала проштовхуватися до нього, безцеремонно працюючи ліктями, наступаючи комусь на ноги. Здається, минула вічність, доки я не вперлася носом у його спину.

— Марку, ти забув картину…

— Нічого собі… Ксенько! Я саме про цю картину згадував. Думав: якось воно негарно вийшло, пішов і забув подарунок…

— Забирай.