Колектив авторів - Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування

вимог: по-перше, у суспільстві має існувати система права як сукупність норм (ані зміст, ані зовнішня форма матеріалізації яких не має принципового значення); по-друге, ці норми мають бути зрозумілими, чіткими, ясними і несуперечливими; по-третє, вказані норми права мають бути доступними і зазвичай не мати зворотної дії у часі; по-четверте, право має бути розумно стабільним, а правотворчість послідовною; по-п'яте, має існувати усталена практика реалізації норм права, що підтримується гарантією їх однакового застосування [41, с. 163-165]. Таким чином, у разі визначення принципу верховенства права відповідно до цієї концепції, не має значення його змістовна характеристика, навпаки, на перший план виходить саме формальна сторона названого принципу, що, по суті, зводить право до закону. Другий, матеріальний аспект верховенства права, навпаки, полягає у тому, що мають існувати доволі чіткі змістовні стандарти, які визначають сутність позитивного права. Основними вимогами цього аспекту є те, що норми права мають відповідати стандартам основоположних прав і свобод людини та громадянина, а також загальним засадам права і іншим принципам природного права [41, с. 167-169]. Інакше кажучи, щоб якийсь закон був легітимним, він обов'язково має відповідати певним засадам моралі та справедливості. А самі критерії моральної справедливості та добра жодним чином не залежать від позитивного права [42, с. 516].

На думку П. М. Рабіновича, принцип верховенства права не тотожний принципу верховенства закону. Відмінність між ними пов'язана з розбіжністю у розумінні права і закону. Принцип верховенства закону є більш конкретним. Панування закону означає, насамперед, верховенство правового закону, бо не кожен закон є таким. Відповідність змісту закону праву є ще однією ознакою принципу верховенства права, важливим показником правової держави [14, с. 212].

Одні дослідники вважають, що під верховенством права треба розуміти панування права, пріоритетність у суспільстві, насамперед, прав людини [15, с. 12], другі — це кодекс правил, які легітимізовані суспільством і базуються на досягнутому рівні соціальної етики [16, с. 3], треті вважають ідеальною характеристикою принципу верховенства права верховенство розуму [17, с. 15].

Ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплює право на справедливий суд. У ч. 1 цієї статті встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, — коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя [18, с. 358].

У тому значенні, в якому його варто розуміти, «rules of law.» («верховенство права») є невід'ємною частиною будь-якого демократичного суспільства. У рамках цього поняття вимагається, щоб усі, хто наділений повноваженнями ухвалювати рішення, ставилися до кожного з виявом поваги, на основі рівності та розумності й відповідно до закону, і щоб кожен мав змогу оскаржити незаконність рішень у незалежному та безсторонньому суді, де кожен має бути забезпечений справедливими процедурами. Отже, предметом верховенства права є здійснення влади і стосунки між особою та державою. Варто також зазначити про необхідність відмежування цього принципу від принципу законності та верховенства закону. До речі, в цьому ж джерелі зазначалося про певне спотворення принципу верховенства права і ототожнення з верховенством закону або заміною на владарюванням за законом та ін. Стосовно необхідності відмежування верховенства права від верховенства закону варто також зазначити підходи, вироблені ОБСЄ, серед яких верховенство права треба відмежовувати від формальної законності, яка забезпечує введення і дотримання демократичних процедур у суспільстві, але означає також справедливість, засновану на сприйнятті людини як найвищої цінності і гарантуванні інститутами держави її найповнішого розвитку [19, с. 173].

У рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. зазначено: «Верховенство права — це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема, у закони, які за своїм змістом мають бути просякнуті, передусім, ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Усі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України» [43].

Як зазначає В. Г. Гончаренко, засада верховенства права не має конкретного нормативного наповнення етико-правовою вимогою справедливості в регулюванні суспільних відносин. Намагання законодавця в ст. 8 КПК України дати принципу верховенства права визначення правової основи, відповідно до якої людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, є нічим іншим, як відтворенням ст. 3 Конституції України, яка ніяк не кореспондується зі ст. 8 цієї ж Конституції, в якій зазначається: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права». Крім того, в ч. 2 ст. 8 КПК України недвозначно вказується, що принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини, а ми вже встановили, що справедливість судового розгляду, як уособлення засади верховенства права, в інтерпретації Європейського Суду з прав людини передбачає дотримання принципу рівності процесуальних засобів сторін. Посилання на верховенство права як засаду кримінального провадження в змагальному процесі можливе лише для загальної характеристики досудового розслідування чи судового розгляду, яка матиме емоціонально-етичний вимір, що без обґрунтування наявності конкретних заборонених законом порушень сторонами чи судом, особливо в плані будь-яких проявів нерівності обвинувачення і захисту, не може тягти за собою ніяких юридичних суттєвих наслідків [20, с. 6].

На думку Т. І. Фулей, важливо усвідомлювати, що принцип верховенства права охоплює не лише змістовний аспект (правового відношення між людиною і державою на засадах визнання людини вищою соціальною цінністю), але й процедурний аспект, який базується на вимогах відповідності правотворчої та правозастосовної практики певним стандартам, як-от: заборона зворотної дії закону, вимога ясності та несуперечності закону, вимога щодо однакового застосування закону, застосування покарання виключно на підставі закону та ін [21,