Іван Якович Франко - Борислав смiється

Ледво-не-ледво Леон спекався своїх товаришiв. Правда, вiн обiцяв з деким ще нинi побалакати о закупленнi воску земного, котрого буде потребував до нової нафтарнi. А позбувшися непожаданих цiкавих гостей, вiн пiшов на плац, де вже наймленi робiтники рiвняли грунт, звозили камiння й цеглу i де будовничий з Бенедьом розмiрював план i випальковував мiсце, куди мали копатися фундаменти. Будова мала бути за мiсяць скiнчена, — iменно на час, в котрiм вiденськi фабриканти обiцяли прислати замовленi Шеффелем прилади.

Будовничий був дуже маркiтний i раз у раз воркотiв щось пiд носом. Бенедьо тiльки десь-колись чув уриванi слова, як «дурний жид», «ошуст», «хоче циганити, а не вмiє». Коли Леон наблизився i голосно сказав робiтникам «добрий день» i «дай боже щастя», Бенедьо перший пiдiйшов iд ньому.

— Пане, — сказав вiн, — правда, що ви жартували, говорячи, що се має бути паровий млин?

— Або чому ти мене о се питаєш?

— Бо ми ту з паном будовничим не могли погодитися щодо того плану. Я прецiнь робив уже при паровiм млинi в Перемишлi i знаю, як вiн має ставитися. А ту, скоро-м iно поглянув на план, так зараз пiзнав, що се буде нафтарня, не млин. Я вже i вперед так догадувався, бо пощо ж би ви ту, в тiй пустинi, ставили млин? А от пан будовничий на жоден спосiб не хотiли примiрювати сей план, говорячи, що се, певно, помилка, що треба задержатися, аж поки вiн сам не зробить такий план, який випадав пiд паровий млин…

— Але ж розумiється, що я то на жарт говорив! — сказав голосно Леон, стараючись покрити знов смiхом своє замiшання. — Чень же я ще не вдурiв — будувати паровий млин у Бориславi!

Тепер i будовничий, почувши тi слова, пiдiйшов iд Леоновi, що, все ще всмiхаючись, роззирався довкола.

— Пане Гаммершляг, — сказав будовничий прикрим, терпким голосом, — хто тепер з нас двох зiстане брехуном?

— Брехуном? — повторив Леон i вiдступився о крок назад, мiрячи будовничого задуфалим поглядом Правда, пiд тим задуфальством крилось усе-таки змiшання, i Леон був би не знати що дав, щоб будовничий утих i не збiльшував того змiшання. Але будовничий не гадав утихнути.

— А так, брехуном, — сказав вiн. — Бо чи ж ви не говорили менi вперед, що хочете ставити тутка паровий млин?

— Я жартував.

— Ви жартували? Ну, я ще не видiв, щоби хто так на серйо жартував, як ви! Признаюсь вам, я вашого жарту не порозумiв. Я на конто того жарту й робiтникiв назбирав, i розруху наробив у цiлiм Бориславi…

— То дуже зле! — сказав Леон.

— Певно, що зле, бо тепер я перед усiм тим народом брехачем став.

— То ваша рiч, не моя!

— Моя рiч? Але ж ваше слово!

— Але ж я вам дав план! Що ви за такий будовничий, що не зумiли з плану розпiзнати паровий млин вiд нафтарнi?

Тi слова дуже вкололи будовничого.

— Е, що там ваш глупий план! Я на нього й не дивився!

— Ну, то ваша вина! — вiдрiзав Леон. — За що в мене грошi берете?

Сварка ся велась голосно i ставала чимраз голоснiшою. Леон почервонiв як рак, а й будовничого товсте лице налилось кров'ю. Мiж тим робiтники i деякi постороннi люди, чуючи передрачку мiж «панами», поставали i ззиралися цiкаво на се видовище.

— Мiй пане. — кричав роз'ярений будовничий, — я, чень, не по то прийшов сюда, щоб слухати вашi iмпертиненцiї.

— Анi я по то, щоб слухати вашi дурницi!

— Пане, ви мене ображаєте!

— Не дуже страшний проступок!

— Ви шкодите моїй славi!

— Ви пошкодили моїм iнтересам!

— Так? То прошу заплатити менi за мiй труд, i я ще нинi вертаю собi до Дрогобича.

— О, i овшiм! Будьте ласкавi подати менi рахунок, i то не лиш за тутешнiй труд, але й за дрогобицьку будову! Постараємось обiйтись без такого генiального будовничого! — I Леон гордо вiдвернувся на знак, що бесiда скiнчена. А будовничий, з кипучою злiстю внутрi, кинув, що мав у руках, i, натисши шапку на вуха та сплюнувши, пiшов до Борислава, опроваджений голосним смiхом слухаючого робучого люду.

Робота пiшла далi своїм ладом. Леоп довго ходив по плацу, роззирався, важко вiдсапуючись, поки не уляглось його зрушення. Аж по якiмось часi вiн став перед Бенедьом.

— Ну, що тепер будем робити? Будовничого не маєм.

— Коли позволите, то я й сам поведу сю будову пiсля плану.

— Ви самi?

— А чому ж би нi? Штука невелика. До мiсяця все буде готове.

— Ну, про мене! Я виджу, що ви чоловiк добрий i щирий. Будуйте! Навiть кавцiї вiд вас не хочу, а вже сам буду дещо наглядати. А про плату не бiйтесь, — я вашої кривди не схочу!

Бенедьо, правду кажучи, i рад був потроху, що позбувся гордого будовничого. А тут ще й несподiвана добродушнiсть Гаммершляга, котрий дозволив йому i без кавцiї вести будову, i надiя на ще вищу плату — все те немов роз'яснювало перед ним свiт, будило багато нових думок. Вiн почав уганяти i кидатися коло роботи, мов коло своєї, не зважаючи, що другi робiтники косо та зависло глядiли на нього, а може, дехто i вважав його жидiвським пiдлизнем. Що його то обходило! Думку його занимало таке дiло, для котрого, певно, варто було знести й крихту людської завистi!

VI

Червень мiсяць добiгав уже до кiнця. Починалася косовиця. Широкi мокрi луги пiдгiрськi зеленiлися та пишалися стобарвним рясним зiллям. Мов широкi озера мiж скалистими сiрими берегами, вони хвилювали пахучою зеленню, дихали свiжим, повним життям. А круг них сiро, мертво, понуро! Зоранi сугорби сiрiлися перепаленими, сухими скибами; рiденьке жито кулилося та жовкло на сонцi, не вспiвши й вiдцвiсти гаразд. На овес i надiї не було: ледве на п'ядь вiдрiс вiд землi, та й таки вже й заков'яз на пнi, пожовк i похилився, мов огнем прив'ялений. Картоплi жовкли, не здужавши ще й зацвiсти Все складалося на те, щоб вiдiбрати й послiдню крихту надiї у бiдних хлiборобiв. Передновинок, що сього року зачався був надто рано, тепер тягнувся надто довго, — уже Петрове пущення минуло, а анi губ в лiсi, анi ягiд, нi черешень не було. Мiж народом iшов один однотяглий стогiн та плач. «Чорнiшi чорної землi» ходили люди по дорогах та польових стежках, збираючи гiрчицю, лободу, щавник та всяке зiлля, риючи пирiй, котрий сушили, терли на порох i мiшали з отрубами та добутою за остатнє мукою i пекли з тої мiшанини хлiб. Щодень, щонедiлi можна було видiти