Любомир Андрійович Дереш - Архе

— Саме так все і є, — підтверджує нарешті Мендєлєєв. — Але все так не буде.

Тут не витримує і починає реготати маестро Терезка сидить із маестром на свіжій могилці, курить не в тягу «Приму робочу», посекундно спльовуючи з язика дрібки тютюну, і запитує в нас дивовижними запитаннями.

— То чим ви тут займаєтеся? Це що, чистилисько?

— Більше. Сказав би — сад. А ми — садівники.

— Які ше садівники?

— Ну, ми таяк би і гробарі, але, з другої сторони, тіпа і дєміурги. Це Дерешеве визначення, — він киває на мене. — Художнікі від’ємного.

— О, це завдяки Єшкілєву, — шаріюся, вдаючи скром ного, я.

Терезка заливається усмішкою, наче пригадала раптом якусь презабавну інвалізію (чи то пак, проклубацію). А я здивовано починаю розуміти, що просто причарований її присутністю. Від Терезки линуть м’які хвилі абрикосового млоску, які наказують мені стати перед нею на коліна і з рук нагодувати це дитя митою малиною. Шкода, але тут немає малини — я помив би її і нагодував. Правду кажуть: учителям не можна закохуватися в учнів, а писакам — у персонажів.

— Та нівроку… А ти, значить, Дереш? Той, що з Б. тусується?

— Ну та, — стенаю плечима, показуючи, що для мене з Б. тусуватися — все одно, що газету читати.

— А мені Антон казав: тебе не існує… Між іншим, на хріна ти мене так із тою запискою спричандалив?

Я прикидую, як ефектно прозвучить сказане, і випалюю:

— Бо я тебе вигадав!

— Оце, блін, загробний епатаж, — підкидає дрівець маестро.

Терезка розуміюче киває. Дмитро уважно дивиться на її міміку (а це щось направду варте уваги). Маестро ховає посмішку.

— Ага, — відповідає вона і призамислюється. Здається, вона відчуває, що ми від неї щось приховуємо. — Ага. То мене не існує?

Не хочеться її розчаровувати, та я відчуваю потребу сказати всю правду:

— Ні! Ти, на жаль, ще існуєш. Але вже зовсім зовсім… гм… покрадьки. Я би сказав навіть: «у лапках». У свідомості котрогось із нас. Точніше, ми всі — одна свідо мість, але яка не хоче цього визнати. Та про це дивись нижче.

Вітер. Тут вітряно.

— А шо нам скаже гаспадін Мандалєєв? — питає маестро, плескає Дмитра Івановича по спині й шморгає носом.

Мендєлєєв гмикає і обсмоктує пшеничні вуса нижньою губою.

— Ти, Терезко, напевне, вже все зрозуміла. Ні? Весь світ — це підказка єралаш до Істини. Тобто, істину як таку неможливо пізнати словесно, але словами на неї можна натякнути. Ніби як побудувати з певних фраз якесь умовне коло, а потім мовчки зазирнути всередину. І ми тут для того, щоби натякати одне одному на можливу природу розгадки.

— Ми як чотири стихії… — я загадково натякаю невідомо на що і дивлюся на компанію. — І дванадцять місяців, — саркастично додає маестро. — Скажи, Дереш, а ти по гороскопу часом не Баран?

Дмитро Іванович продовжує:

— Можна зараз розглядати себе як чотири асоціативні начала, за якими відкриваються чотири упроявлення комбінаторної безконечності. Ми кілька слів на устах у Бога. Чотири літери івриту. — І ми — це земля, вода, вогонь, повітря?

— Ага, он Мандалєєв, — «зємля воздух»…

— Чисто асоціативно — так, — погоджується з маестро Мендєлєєв. — Бо найефемерніше, як от асоціації, вия вилось найфундаментальнішим. Все це зводиться до двох горизонтів руху асоціацій. — І до боротьби двох естетик, — знову пхаюся я.

Терезка уважно вислуховує наші версії і відважує, як ковзанами по обличчю:

— Та ну… це Reality TV. Знаєте?.. Гра така. Шоу для естетів! Одна з умов — забути, що це гра. Приблизно так:

Т Р И!

Д В А!!

О Д И Н!!!

в и в ш о у — Із самим собою, — зловтішно додає маестро. — Метафізичний онанізм.

Терезка розуміюче киває.

— Власне! Але це — тільки один зі способів розуміння.

Ага! І ми — це наочні приклади чотирьох шляхів сходження до кінця?

— Ну так. Але ми — це комбінаторна гра, набір асоціацій вічності. Поєднання абсурдних, непоєднуваних елементів, які виглядають природними і логічними тільки тому й тоді, коли розташовані на достатній відстані один від одного.

Наше усвідомлення — тільки жбурляння асоціативного ланцюга з відром уваги у криницю безмежного, — завершую я. Тю, «криниця безмежного». Як низько! — І, в кінцевому результаті, світ — це нитки комбінацій присутності, такий собі міцелій Будди.

— Гаразд. А от скажи но мені, будь ласка, о наймуд ріший серед просвітлених, якого хріна ти ще ТУТ? І чого, незважаючи на таке добре розуміння, ти ше не ТАМ?

— Та бо того, шо я ще говорю. Всякий вербаліз відділяє мене і тебе від Присутності. Логічним мисленням цього не схопиш. Раціо тут не в силах сказати нічого, крім як мляво зіслатися на Канта і компанію. А ти — ти допоможеш котромусь із нас проникнути ТУДИ. Так само як і хтось може допомогти й тобі. Ми повинні знайти цю резонуючу відмінність у наших способах мислення — наскільки я розумію, в кожному зараз рівно по четвертині, так би мовити, «істини»?

Маестро знизує плечима.

— Цілком возможно, але лічно я б щітав це так: контролірована квадрофренія з розщеплєнієм особистості.

С рєзонансом на вищі світи. Мощьно, скажи?

Ми з Дмитром закивали. Терезка, сплюнувши черговий клаптик січеного тютюну, впевнено доєдналася.

— Тільки не чотирьох, а п’яти! — я знову вчасно схаме нувся. — Не забувайте про Читача! Гра закінчується в першу чергу тоді, коли згадує про Своє існування Читач. Це, так би мовити, хід зназовні. Бог із машини.

— Ага. Сматрю в Кнігу, віжу фігу…

— Ми не спроможні вловити момент, коли прокидається Читач, але можемо прокинутися самотужки, якщо змусимо Текст вичерпати себе. Перевести його в потойбічну вертикаль слухайте, — пожвавлюється Терезка. — А могили — це до чого?

— Це ми типчиків різних закопуємо. Поки тебе не було, майже всіх закопали. Ми з Дерешом приходимо, а вони тут усі обіймаються: китайоси неґритоси різні, всі такі веселі, такі щасливі, шо аж йой. Діти різні бігають, мамів своїх упізнають… Ягнята з левами разом ходили, мечі з леме шами… Одним словом, заєбісь.

— Та а а, спочатку було класно…

— А ми взяли і всіх закопали.

— Тому нас так мало?

— Але вони б нам тільки заважали, повір мені, — продовжує маестро. — Подумай сама: постійно тільки то й роблять, шо якусь хуйню пиздять. Мене, приміром, навіть Діаволом обзивали. Сатаною. І за шо, спрашується? Ет, погані люди. Так шо решту будеш робити ти. Поки всього не закопаємо, ТАМ не опинимося. Хіба… Хіба би ти змогла сама. Тоді ми захоронимо тебе.