Борис Дмитрович Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

пізнаю самого себе: відкіля взявся в мене цей владний крик, що не припускає ніяких заперечень, бо ходить — або я їх, або вони мене?..

За мить я вже бачу, що три постаті підвелись за столом. Огрядна попадя звела вгору руки, масний літній піп сквапно хреститься дрібними хрестами, мабуть, шепочучи: «Заступи й помилуй!» А поряд попа, перекинувши склянку з чаєм, яку зачепив шашкою, кинутою з портупеєю на стіл, підняв угору руки старий полковник і скляними, приреченими очима дивиться на цівку моєї гвинтівки. На полковнику — стара довоєнна офіцерська шинеля бузкового кольору з золотими погонами на плечах і на голові старий офіцерський кашкет з пружиною в наголовку й офіцерською кокардою.

— Одстебнути пояс з наганом і покласти на стіл! — командую я, і полковник, як сновида, слухняно одстібає ремінь і разом з кобурою нагана мовчки кладе на стіл, мало не перекидаючи цукорницю.

— Одійдіть у куток і опустіть руки, але — жодного руху! — Полковник і це виконує слухняно, весь пополотнівши, мабуть, думаючи, Що я буду його зараз розстрілювати. На ногах у нього старі, довоєнні «штиблети» і солдатські обмотки. Внутрішньо він, видимо, примирився з своєю фатальною долею, але в мене й на думці нема чинити йому якоїсь шкоди чи насильства. Навіть бузкової шинелі його я не візьму собі як трофей: вона гидка мені — як одяг з мерця, та й сам полковник стоїть у кутку як мара, як привид тої «единой, неделимой», що, здавалось, зникла назавжди, і я, мов заворожений, не можу одвести від нього очей…

На веранду вбігає козачок у тільняшці. Побачивши таке чудо, він зловтішно посміхається й каже до мене:

— Я його зараз порішу!

— Не смій! — кажу я категорично. — Ми повинні привезти його до штабу живим.

— Ну то хоч шинелю здеру з нього, гада!

— Не руш!

Козачок ображено опускає рушницю, а я питаю полковника:

— Де джура?

Полковник трохи отямився й непорозуміло кліпає очима: він думає, що я назвав чиєсь прізвище.

— Де ваш денщик? — перекладаю я, але, замість полковника, спішно відповідає попадя:

— Я просила його й їздового зарізати мені курку й попатрати; вони за стодолою…

Я хочу наказати попаді вести козачка в тільняшці за стодолу, та в цю мить до веранди підбігають два молоді солдати з засуканими рукавами, закривавленим ножем і обпатраною куркою.

— Руки вгору! — кричить на них мій козачок, наводячи рушницю, і солдати, випустивши з рук ножа й курку, нерішуче здіймають угору долоні й бентежно поглядають на роззброєного полковника.

— Приведеш їх до сотника, — кажу я козачкові, беру в ліву руку полковничі шашку й кобуру з наганом і наказую полковникові йти поперед мене.

На притихлому майдані я підходжу до Макара, що стоїть і пильно вдивляється в єврейські халупи, перед якими четверо дебелих артилерійських коней, запряжених у гарматну скриню-передок без гармати, хрумкають собі й далі овес у шаньках.

— Пане сотнику! — рапортую я. — Взято в полон полковника й двох солдатів.

Макар здивовано дивиться на старі «штиблети» з солдатськими обмотками під полковницькою шинелею, а в цей час козачок підводить двох солдатів з засуканими рукавами й, широко вишкіряючи зуби, радісно каже:

— Дві шинелі роздобув: одна мені, друга інструкторові, - й тут же перекидає одну стару шинелю з свого плеча на моє.

— Де ваша пушка? — питає Макар полковника.

— Я- пехотинец, не знаю, где артиллеристы ставят свое орудие, — відповідає полковник, знизуючи плечима.

Макар до козачка:

— Біжи пошукай її неподалеку й перекажи нашим, щоб відходили сюди. — І до мене: — Везіть одразу до Панченка полонених. Не розбіжаться вони у вас, чи, може, візьмете собі на підмогу козака, що лишився біля останньої фури?

— А нас не розстріляють? — із сумнівом питає один солдат, одкочуючи на гімнастерці рукави.

— Як це «не розстріляють»? — повертається до нього Макар. — Кожного гахнем гранатою, щоб проскочив повз пекло, яке заслужив, і просто до Бога в рай! — каже серйозно Макар, але обидва содати розуміють, що це жарт, і радісно посміхаються: кому не миле життя навіть у полоні!

— Нічого, впораюся з цими вояками я сам, — відповідаю я Макарові і командую полоненим: — Полковник посередині, солдати по боках! Кроком руш!

Раді, що залишились живі, солдати наддають ходу, щоб скоріше бути подалі від усякої біди, а полковник аж захекується, щоб не відставати від них.

І ось ми сідаємо на останню фуру: солдати з одного боку з фурщиком, я — з другого поряд полковника.

Якийсь час їдемо мовчки, бо віз торохтить на вибоїнах, та й полонені, надто полковник, ще не оббулись у новій ситуації.

Десь версти за чотири від Оратова до полковника повертається мова:

— Собственно, кто нас взял в плен? — питає він, повертаючи до мене голову.

— Українська народна армія, — коротко відповідаю я.

— Ах, украинцы? Это хорошо. У нас были сведения, что здесь какие-то банды…

— Виходить, що на термінології білих українська армія — банда, як і червоні називають нас, — саркастично перебиваю я полковника.

— Нет, почему же? Я сам украинец, из Полтавской губернии, но мне вначале показалось… — Полковник, очевидно, згадує подумки козачка в матроській тільняшці, але вагається про це сказати, хоч, з усього видно, вважає мене за інтелігента. Слово «термінологія», яке він почув з моїх уст, подало йому якусь надію знайти зі мною спільну мову, але йому заважають два «мужлани», полонені солдати, що сидять з другого боку фури й мовчки прислухаються до нашої розмови: не може ж полковник при них вести одверту розмову. Глянувши трохи назад, полковник питає мене:

— Простите, вы — студент?

Мені набридає допитливість полковника, і я обриваю його:

— Я — військовий, ваш конвоїр. Оце й усе!

Полковник замовкає, довго думає щось, нарешті каже:

— У меня в кармане золотые часы и немного денег…

— Хабаря хочете дати, щоб я вас пустив? Соромтесь, полковнику!

— Да какой же «хабарь»! Просто они мне больше не нужны, а вам…

— А мені тим більше! От якщо в кишенях є браунінг чи ще якась зброя, здайте зараз, бо далі можуть вийти у вас і в мене прикрощі: я ж вас не обшукував.

— Шашку и револьвер я сдал вам на веранде священника, больше у меня нет оружия.

— Вірю на слово. Правда, золото й гроші можуть бути теж зброєю, тільки не в нас, — кажу я з погордою і замовкаю. Мовчить і полковник. Мабуть, думає — що це за українські вояки, котрі не ласяться ні на золото, ні на гроші, дарма що ходять такі обшарпані?..

Цього старого полковника теж навряд чи можна було б підкупити