Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

зрозуміло, пропустив момент, коли Оленка наблизилася до столу з іншого боку і поклала мені руку на живіт. Від несподіваного доторку я смикнувся, мало не вивихнувши зап’ястя. Дівчина стояла наді мною посміхаючись. На ній теж не було вдягнуто нічого, і своїм голеним животом вона притискалася до моєї правиці, даючи змогу пестити себе. Я миттєво відчув приплив ентузіазму. Треба віддати належне - вона вміла обставляти побачення так, що навіть у моєму хворому та перевантаженому організмі виникало непереборне бажання.

- Ти мене чекав? - спитала дівчина, нахиляючись та лоскочучи мене своїми персами.

Я тільки кивнув, намагаючись вхопити їх губами.

Рука її простяглася кудись вбік, і тут з гучним клацанням угорі ввімкнулися круглі лампи. Я примружився від нестерпно яскравого світла.

- Почнемо, - запропонувала вона і зараз же взялася за мене з усією силою та пристрастю медсестри травматології.

За кілька хвилин я відчув, що всі попередні побачення були не більш як репетицією перед прем’єрою і що сил моїх стане ненадовго. Але її це не стримувало, вона володіла якимось таємним засобом збудження, так що навіть не маючи вже сил поворухнути бодай пальцем, я все одно готовий був до продовження гри і до початку нової.

Після четвертого разу, коли вона зупинилась для короткого перепочинку, я почав себе страшенно поважати як чоловіка. Щоправда, сил не було навіть на те, щоб дихати.

- Ти просто як Агнія Барто! - сказав я, аби виграти час.

Вона сиділа верхи на моєму животі і пестила мене, намагаючись знову підняти в атаку. За легкою паузою в рухах я зрозумів, що алегорія не пройшла непоміченою і продовжив: - “Я і прямо, я і боком, З поворотом і з прискоком…” Пам’ятаєш?

За ідеєю вона повинна була розсміятись, але не знаю, чи навіть посміхнулась, бо вмить повернулася до своєї роботи. Я спробував з іншого боку:

- Слухай, ти мене вичавила. Просто як лимон. Не дарма дядько Гаврило говорив, що ти живишся моєю енергією.

- Що? - вона озирнулася через плече.

Я невимушено посміхнувся.

- Ну цеє, що ти набираєшся моєї сексуальної енергії, а мене висмоктуєш.

- Дядько Гаврило? - перепитала вона.

- Ага, сусіда мій.

- А-а, - згадала вона, і раптом її правиця стислася так, що у мене побіліло в очах. - А що ще він казав?

- Ти що, здуріла! - заволав я, але дівчина вже пустила і посміхнулася винувато.

- Пробач. То що він казав?

- Нічого. Більше нічого, щоб ти була пропала! - І не сподівайся, - засміялася вона у відповідь і повернулася до своєї справи.

Я сам дивувався собі, але не міг зупинитися ані після п’ятого, ні навіть шостого разу. Чорний силует на тлі яскравих ламп ставав наді мною і рухався у складному ритмі, а потім схилявся, і очі мої мружились під світлом. І якщо спочатку це надихало, потім дивувало, то зрештою перетворилося на справжню муку. Я просто фізично відчував, як із мене виходять сили, і став просити, а потім кричати, видиратися, проте був міцно прив’язаний і не міг нічого вдіяти, а всі мої крики, здавалося, тільки роз’ятрювали Оленку. Згодом я припинив навіть стогнати, і тільки втискувався у стіл під вагою її тіла, лампи наді мною гасли, я губив лік часу, і врешті-решт просто знепритомнів, неладен витримати цих тортур.

Мені здалося, що я помер. Але це виявилось неправдою. Я розплющив очі у себе на ліжку в палаті. Ранішнє сонечко зазирало у шибки. Під пахвою у мене стирчав термометр. Судячи з цього, була сьома ранку. З величезним зусиллям я підняв руку, щоб поправити ковдру, і тут побачив, що на зап’ястку її оперізує синя широка смуга. Друга рука виглядала не краще. Це були сліди вчорашніх пут. А крім цього, все моє тіло гуло, немов усю ніч його чорти молотили, кожна кісточка, кожен м’яз відгукувались тупим ниттям на найменшу спробу ворухнутися.

Дядько Гаврило, лежачи на своєму місці, невідривно дивився на мене. Я знову спробував підняти руку і не зміг втриматися від стогону.

- Болить? - співчутливо відгукнувся з кутка Космонавт.

- Угу.

- Тебе вчора як привезли з операційної, то так шваркнули об ліжко, ми думали, ти неживий. Ти хоч знаєш, що з тобою сталося?

- Ні, - самими губами промовив я.

- Кажуть, як дали наркоз, то почали приміряти до тебе апарат, а ставити нема куди. Переплутали. З триста чотир-надцятої хлопця повинні були різати - просто прізвища схожі.

- М-м, - вичавив я з себе.

Якби то воно так було.

- Ну дають! - обурювався Космонавт. - А так би зарізали не розібравшись.

Прийшла нічна сестричка записувати температуру. Моя вперто лізла до тридцяти восьми, але зараз це чомусь навіть не дивувало. Я заплющив очі і знову провалився у сон.

- Наркоз - важка річ, - почулося наостанок чиєсь зауваження, але не зрозуміло чиє.

Прокинувся знов-таки під немудрящу розмову. Голос Космонавта просив:

- Ви мене першого вколіть сьогодні, бо я додому збираюся - помитися, те-се.

- Як будеш митися, ногу целофанкою замотай, щоб вода не потрапила, - радив жіночий голос у відповідь, знайомий голос.

Я розплющився і побачив на тлі залитих сонцем шибок знайому Оленчину постать. І зразу у мене перед очима постала вчорашня операційна, яскраві лампи вгорі і темні обриси тіла, що нахилялися наді мною, а руки відчули холод поручів.

Вона помітила мій кволий рух.

- Прокинувся?

Обличчя її схилилося наді мною, в очах горів вогник цікавості, так, саме цікавості, а не любові, співчуття чи чогось подібного.

- Як вчорашня операція?

- Нормально.

В голові у мене запаморочилося, кімната попливла кудись у бік.

- Може, сказати, щоб сніданок сюди принесли, га?

- Скажіть-скажіть, - підтримав Космонавт зі свого кутка. -Бо він щось зовсім кволий, навіть не говорить. Ви йому відрізали язика, як я прохав?

- Може, й не відрізали, але прикусили - це точно, - засмі-ялась дівчина.

У мене не було сил навіть сердитись на неї. Я просто лежав і слухав, наче йшлося не про мене.

- А сніданок тобі принесуть, - додала вже у дверях Оленка.

Кімната, поплававши трошки сюди-туди, повернулася на місце, але це була єдина зміна на краще. Я дійсно був схожий на вичавлений лимон, і навіть сніданок, що я його врешті отримав просто в ліжко, не викликав припливу сил. Але волі мені не позичати, тому каша ложка за ложкою була з’їдена, і на хліб намащено масло до останньої молекули. Добре, що рідку кашу не треба було навіть жувати. Енергетичні витрати вимагали компенсації. При згадці про лимон