Болеслав Прус - Лялька

Коли він вийшов, Лісецький торкнув Жецького за плече.

— Щось хазяїн, здається, починає марніти, — шепнув він.

— Ну, — відповів пан Ігнац, — пустити в рух таке підприємство, як московське, то не абищо! Тут змарнієш.

— Нащо ж він до нього взявся?

— На те, щоб було за що підвищувати нам плату, — суворо відповів пан Ігнац.

— Ну, то нехай закладає сто нових підприємств, навіть в Іркутську, аби тільки щороку підвищував, — сказав Лісецький. — Я не заперечую. Проте скажу, що він страшенно змінився, особливо сьогодні. Євреї, пане мій, євреї, — додав він, — як пронюхають про його проект, то дадуть йому чосу!

— Що там євреї…

— Євреї, кажу вам, євреї!.. Вони всіх тримають в лабетах і не допустять, щоб якийсь там Вокульський став їм поперек шляху — не єврей і навіть не вихрест.

— Вокульський з’єднається зі шляхтою, — відповів пан Ігнац, — а там теж знайдуться капітали.

— Хто його знає, що гірше: єврей чи шляхтич, — мимохідь зауважив Клейн і жалісно звів угору брови.

Розділ восьмий

РОЗДУМИ

Вийшовши на вулицю, Вокульський став на тротуарі, наче зважував, куди йому йти. А йти йому, власне, нікуди не хотілось. Та коли випадково глянув праворуч на свій новий магазин, перед яким уже спинялись люди, він з огидою одвернувся й пішов у лівий бік. «Дивна річ, як це все мене мало цікавить», — майнула думка. Потім подумав про тих кількасот людей, яким він уже дав роботу, і про тих кілька десятків, які від першого травня мають почати працювати у нього в магазині, про ті сотні, для яких він протягом року мав створити нові джерела заробітку, і про ті тисячі, які завдяки його дешевим товарам зможуть полегшити своє життя, — і відчув, що всі ці люди разом із їхніми родинами в цю мить зовсім його не цікавлять. «Магазин на когось залишу, до спілки не вступлю й поїду за кордон», — думав він. «І обманеш людей, які покладали на тебе надії?» «Обманеш?.. А хіба мене самого життя не обманило?..»

Ідучи, він відчув якусь незручність; нарешті, зрозумівши, що йому набридло давати прохожим дорогу, перейшов на другий бік вулиці, де людей було менше. «І все-таки цей Мрачевський безчесний негідник! — думав він. — Як можна плескати такі речі в магазині? «За кілька днів одержу записочку, а потім — побачення!..» Але вона сама винна, не треба кокетувати з блазнем… А проте мені байдуже».

В душі він відчував дивну порожнечу, а на самому її дні — немов краплю гіркоти. Ні сил, ні бажань, нічого, тільки та маленька крапля — непомітна, але така гірка, що нею можна отруїти весь світ. «Це тимчасова апатія, перевтома, брак вражень… Забагато думаю про справи», — казав собі Вокульський.

Він спинився й подивився навкруги. Передсвятковий день і гарна погода виманили на вулицю безліч людей.

Поміж пам’ятником Копернікові й колоною Сигізмунда рухалась валка екіпажів та строката юрба людей, схожа в цю хвилину на зграю птахів, що летіли понад містом на північ. «Цікава річ, — подумав Вокульський. — Кожен птах у повітрі й кожна людина на землі уявляє, що прямує туди, куди хоче. І тільки збоку видно, що всіх їх несе вперед якась фатальна сила — дужча за їхні наміри і прагнення. Може, це та сама сила, яка розносить смуги іскр, що вилітають уночі з паровозного димаря?.. Вони блиснуть на одну мить і гаснуть назавжди, — і це називається життям.

Людські минають покоління,

Як хвилі в моря водоверті;

Ні спогадань по їхній смерті,

Ні свята, ні благоговіння[31].

«Де я читав цей вірш? Але однаково».

Безперервний гуркіт і шум здалися Вокульському нестерпними, а внутрішня порожнеча — жахливою. Він хотів чимось її заповнити і пригадав, що один з іноземних капіталістів питав його думки про бульвари над Віслою.

Думка ця у нього вже була готова; Варшава всією своєю масою тяжить над Віслою і насувається на неї. Якби понад берегом ріки поробити бульвари, там постала б найкраща частина міста: великі будинки, магазини, алеї… «Треба подивитись, як би воно виглядало…» — подумав Вокульський і звернув на Карову вулицю.

По дорозі він побачив коло арки босого, обв’язаного вірьовками вантажника, який пив воду просто з фонтана; він забризкався з ніг до голови, але обличчя його було щасливе, очі сяяли. «Ну, цей вдовольнив свою спрагу. А я от лише наблизився до джерела, а воно висохло, та й спрага моя зникла.

А проте мені заздрять, а його, кажуть, треба жаліти. Яке жахливе непорозуміння!»

На Каровій вулиці Вокульський пішов повільніше. Йому здавалось, що він — один з одвійків, які вилітають з млина великоміського життя, і що він повільно спливає оцією канавою, затисненою між стародавніми мурами, кудись униз. «Що ж бульвари?.. — подумав він. — Протримаються якийсь час, а потім заростуть бур’янами і стануть пусткою, як оці мури. Люди, які вклали стільки праці в оті будинки, також прагнули здоров’я, спокою, багатства, а може, розваг та насолод. А де вони тепер?.. Зостались після них потріскані стіни, як скам’янілі скойки після древніх епох. З цього стосу цегли та з тисяч інших стосів тільки й того, що майбутній геолог назве їх витворами людських рук, як ми тепер називаємо коралові рифи або крейду витворами молюсків.

Що має із старань людина?..

З своєї праці — тут, на білім світі?..

Марнотою її дбання повиті.

Людське життя — це мить єдина.

Де я це читав, де?.. Але байдуже».

На півдорозі він зупинився і став дивитись на квартал, що розлігся недалеко внизу — між Новим Узвозом і Тамкою. Його вразила подібність цієї частини міста до драбини, один полудрабок якої становить вулиця Добра, другий — лінія від Гарбарської до Топельні, а кільканадцять поперечних вуличок — ніби щаблі. «Нікуди ми не вийдемо цією лежачою драбиною, — думав він. — Це тісний кут, глухий кут».

І йому ставало щодалі прикріше від думки, що на цьому прибережному клапті землі, засипаному сміттям з усього міста, не зросте нічого, крім одноповерхових та двоповерхових будиночків — коричневих, світло-жовтих, темно-зелених або оранжевих. Нічого, крім білих і чорних парканів круг порожніх ділянок, на яких лише подекуди стримить кількаповерховий цегляний будинок, немов злякана своєю самотністю висока сосна, що залишилась на місці вирубаного лісу. «Нічого, нічого!..» — думав він, блукаючи вузькими вуличками повз розвалюхи з осілими нижче бруку вікнами, з порослими мохом дахами, з зачиненими день і ніч на штаби віконницями, з забитими цвяхами дверима, з покривленими на всі